«Війна – сфера недостовірного: три чверті того, на чому будуються воєнні дії, оповиті туманом безвісті, і отже, щоб збагнути істину, потрібно, насамперед, мати тонкий, гнучкий, проникливий розум». Ця влучна цитата належить, на жаль, не мені, а прусському генералу та військовому теоретику- Клаузевіцу, який написав надзвичайно релевантний трактат « Природа війни». Безумовно, тонкий та проникливий розум- необхідна річ в усіх аспектах буття, особливо, якщо мова йде про воєнний час та відбудову держави. Можливо, це есе було більш доречне у галузі економіки, інфраструктури та інших практичних тем. Однак, я обрала складніший шлях, прирікаючи себе на перманентну анархію, невизначеність, ефемерну методологію та на багато інших суперечливих питань. Мова йде про міжнародні відносини та політологію. Тож пропоную поговорити про основні виклики, можливості та завдання щодо відбудови України з точки зору політичної системи та міжнародного політичного пасьянсу, який розкладається навколо України. Варто розуміти, що есе складається з трьох аргументів, а саме питання: політичної системи, зовнішньополітичного курсу України та енергетичної безпеки. Почнімо.
Війна – сфера недостовірного, тому її наслідки можуть неоднозначно вплинути на в UVідбудову країни. За умови ефективної політичної системи можна реалізувати власне «українське диво», в інших випадках можна закінчити так, як Веймарська республіка, прийшовши до правого популізму. Ефективна політична система звучить надто сумнівно , але є пояснення для цього. Під ефективною політичною системою я маю на увазі- інклюзивні політичні інститути. Підхід, висунутий Д. Аджемоґлу та Дж. Робінсом у відомому бестселері « Чому занепадають нації. Походження влади, багатства та бідності» Ключем до інклюзивних інститутів є проста та тривіальна комбінація -централізована держава, підзвітний парламенту уряд та, традиційно, верховенство права. Які можливості надають інклюзивні політичні інститути? Відповідь очевидна-довгостроковий ефект та стійкість до майбутніх ризиків, адже життя до 24 лютого вже не повернеться. Сміливо можна засудити цю тезу, адже існували СРСР та наразі її недолуга правонаступниця. Цим утворенням вдавалось проводити індустріалізацію, відбудовуватись після Другої світової війни без вище зазначеної комбінації. Проблема у тому, що все це мало та має короткостроковий характер. Падіння цін на нафту, провальна агресія проти Афганістану та Чорнобильська катастрофа знищили СРСР. Було б дуже несправедливо казати, що Україна далека від інклюзивних інститутів, адже тобі б ми не отримали статус кандидата на членство до ЄС. Однак багато роботи попереду.
Що стосується завдання щодо змін політичної системи, варто звернути увагу на такі речі як : діяльність парламенту, адже відмова від засідань онлайн та радянські бюрократичні процедури не сприяють ефективності; продовження судової реформи та вирішення проблеми антикорупційних органів- фундаментальна річ для подальшої євроінтеграції, бо безліч антикорупційних органів зовсім не свідчать про їх ефективність, а радше про політизованість та розмитість повноважень. Насамкінець, проблема економічної свободи є не менш важливою для післявоєнного розвитку, а показники «Індексу економічної свободи» станом на 2022р.зовсім не втішні для України. Тож варто остаточно відмовлятись від радянського трудового кодексу та продемонструвати навички діджиталізації, шляхом створення платформи, на якій міжнародні інвестори, іноземні уряди, які будуть залучені у відбудову країни можуть побачити чіткий прогрес та результат фінансових надходжень. Якщо мова зайшла про міжнародну допомогу, то варто перейти до другого аргументу- зовнішньополітичного курсу України.
Проблема зовнішньополітичного курсу завжди гостро стояла на порядку денному для українського керівництва. На жаль чи на щастя, геополітичне становище України тільки ускладнювало процес вибору зовнішньополітичної орієнтації. «Політичні гойдалки» від багатовекторності Л.Кучми до «листа трьох» чи до позаблокового статусу В.Януковича зовсім не були ознаками гнучкої зовнішньої політики, а створювали пастку для майбутніх державних лідерів. Таким чином, одна з основних сил, що сприятимуть відбудові стане – міжнародна підтримка. Тож для того, щоб ця підтримка не набула вигляд короткострокових надходжень чи торгівлею інтересами України, а проходила через формулу «план Маршалла» варто вести надзвичайно зважену та гнучку зовнішню політику. У цій царині можна представити такі завдання та можливості: збільшення стратегування у зовнішній політиці. Довгий період часу політичні рішення і цій сфері приймались на підставах емоційного забарвлення для потенційного електорату, що зовсім не перетиналось з політичною тяглістю та культурою. Чудово, що «Стратегія зовнішньої політики» нарешті була схвалена у 2021р., однак післявоєнний час запропонує нам нові обставини існування. Тому є сумніви щодо релевантності зазначеної стратегії. Іншим завданням є: перегляд курсу, що стосується атлантичної інтеграції. Безпекова політика будується на взаємній ініціативі, а НАТО на найближче майбутнє не зможе похвалитись позитивним консенсусом щодо членства України. Тож не варто розповсюджувати популізм, а формувати та розвивати безпекові структури зі східноєвропейськими та балтійськими країнами. Чому? Це відповідає нашим українським та східноєвропейським (за винятком деяких держав як Угорщина) національним інтересам, адже ми знаємо, наслідки перебування під «залізною завісою». Наостанок, варто відмовитись від радикальних обвинувачень іноземних лідерів та образ, адже держави не мають емоцій чи інших почуттів. Збалансована, гнучка ЗП за умови існуванням інклюзивних політичних інститутів- запорука членства України як європейської держави у ЄС, а лозунги тільки сприятимуть виникненню побоювань у європейських лідерів щодо повторення ситуації з Грецією. Україна цілком здатна стати повноправним членом ЄС, адже нам є що запропонувати Європі .
Енергетична безпека -останній аргумент у цьому есе, адже це надзвичайно важливе питання, тісно пов’язане як з інклюзивними політичними інститутами, так і з правильною зовнішньою політикою на міжнародній арені. Часто питання енергетичної безпеки повністю нехтувались українським керівництвом. Славнозвісний приклад- Харківські угоди 2010р., коли короткостроковий інтерес- знижка на газ був досягнута за рахунок довгострокового інтересу- суверенітет та питання Чорноморського флоту у територіальних водах України. Надихнула мене на роздуми щодо цього чутливого питання книга Деніела Єрґіна « Нова карта світу. Енергетика, клімат, конфлікти», де він зазначив, що нафта і газ -опора російської національної економіки. Геологічні ресурси коштують присутності РФ на світовій арені. Тож для всієї Європи енергетична безпека – фундаментальний виклик. Що є ключем до неї? Абсолютно проста відповідь- диверсифікація імпорту. Україна має, що запропонувати у цьому питання Європі, адже ми володіємо власною газотранспортною системою та найбільшими у Європи підземним сховищами газу. Тож, європейський газ може зберігатись в Україні, а ми можемо за ці послуги забирати певну частку на власне споживання. Іншою можливістю та завданням є нарощування імпорту СПГ (зріджений природний газ). Побудова терміналів дуже коштовна справа, але є можливість імпорту з європейських терміналів(східноєвропейських країн), що сприятиме диверсифікації. Насамкінець, Україна сама може задовольняти свій попит через внутрішнє виробництво . Звучить як ідея для фантастичного фільму, однак колись для США енергетична незалежність –була чимось неймовірним, але після сланцевої революції та технології СПГ – нова реальність. Умовою для такої української реальності – інклюзивні політичні інститути.
Таким чином, саме у таких 3 вимірах я бачу виклики, можливості та завдання щодо відбудови України. Варто пам’ятати, що всі вони взаємопов’язані та не можуть існувати автаркічно. Інклюзивність політичних інститутів сприяє раціональному урядуванню, розвитку приватних ініціатив та зваженій зовнішній політиці . У свою чергу ці фактори формують енергетичну безпеку України.
Електронна пошта авторки: olenazhul3@ukr.net
Фейсбук
