Коли о восьмій мала йти на пари, але прокинулась раніше за будильник. Від вибухів. 4 ранку, страшні паралелі із 22 червня 1941. Подібно до Гітлера росіяни хотіли бліцкриг, але не отримали його, як і не отримають перемогу у цій найбільшій після Другої світової війні. Для того, щоб бути озброєним інтелектуально, а це моя мета як майбутнього дипломата, та мати можливість робити прогнози, потрібно проаналізувати напрямки та шляхи відбудови України після війни.
Трішки про вже наявний за нашими плечима досвід.
Чи мала Україна досвід відбудови, не враховуючи наслідки експансії росії? 26 квітня 1986 р. Два вибухи. Палаючий реактор із 200 т урану. Викид радіоактивних речовин потужністю 300 Хіросім. Понад 100 тис. загиблих. 600 тис. зазнали радіоактивного ураження. 300 тис. евакуйовано. 30 км “зони відчуження”. Спершу влада відхрестилася від факту масштабної катастрофи, діяти почали лише після фіксації на швецькій АЕС Форсмак радіоактивних речовин.
Проаналізувавши доповідь Валентина Дем’янова, голови Рівненського осередку Архітектурної палати НСАУ, який на час Чорнобильської катастрофи був молодим спеціалістом, членом проєктної групи, я намагалася виокремити аспекти, які тоді вдалося реалізувати досить успішно й які залишаються актуальними станом на зараз.
Тож у них було пів року до настання холодів. Стояло завдання довговічного будівництва (розуміли, що у зону ураження люди не повернуться). На думку маститих експертів, тимчасовими рішеннями не слід захоплюватися і зараз, контейнерне житло – сумнівний варіант. З часом всю цю темпоральну інфраструктуру доведеться зносити, що знову “вдарить по кишені держави”.
Все починається з аналітики! Доцільно використати досвід створення чогось на кшталт єдиного координаційного центру, де братимуть участь не тільки провідні українські спеціалісти, а й сільські та міські голови громад. До цих координаційних центрів кожен повинен мати змогу надсилати пропозиції (розробка чат-боту задля сегментації). По-перше, це дасть змогу модульним способом зібрати інформацію, у тому числі про вже наявний житловий фонд (уявіть, яка маса нерухомості залишається нереалізованою, коли люди почали покидати Україну або просто жити з готовністю у будь-який момент скласти тривожну валізу та тікати, ціни суттєво впали, а держава могла б викупити наявне житло для людей, які втратили домівки). Чому сьогодні внутрішньо переміщені особи інколи змушені жити в школах, садочках і т.д? Тому що, наприклад, у Києві із 2006 року комунальне житло не будується. Тобто соломоновим рішенням, як на мене, може стати також викуп житла в комунальну власність. Доцільною також вважаю інвентаризацію землі. По-друге, цей спосіб дасть селам і містам мотивацію приймати нових мешканців. Вся справа в інвестиціях. Згадати лишень регресивне до 1986 р. с. Вільне, на долю якого позитивно вплинула “свіжа кров”. Важливо пам’ятати, що радіація – невидимий ворог, але зараз десятки тисяч українців травмовані побаченим : загиблі люди навколо, житло, для якого вони трудилися роками лежить в руїнах, хтось втратив рідних, а хтось кінцівки… Тобто інтеграція таких людей у соціум вцілілих міст особисто мені здається більш логічною, ніж будівництво чогось з нуля. Уявити лишень, останній перепис населення України проводився більше двох десятиліть тому, а це необхідно для виявлення кількості резервних метрів та проведення податкових реформ. Провести його можна у цифровому форматі, використовуючи ту ж саму Дію. Тільки серед дитячого населення більше мільйона покинули нашу країну… А для відбудови потрібно розуміти, який відсоток складає працездатне населення.
У 1986-88 рр. містобудівні концепції розробляли створені в областях комплексні проєктні групи, до якиї входили досвідчені інженери, будівельники, геологи, геодезисти, сантехніки, електрики тощо. До того ж, було максимально спрощено технологію і послідовність виконання містобудівних схем, усе було законно, але швидко. Тому що якщо проектувати за чинним українським законодавством, перебудова займе ледь не вічність. Не треба недооцінювати фактор інформування та заспокоєння людей, які щойно втратили свої домівки. Можна було б організувати онлайн-зустрічі із психологами для таких осіб. Зараз слід подумати і про те, як закликати людей повертатися до міст, які ЗСУ, я впевнена, скоро звільнять.
Зауважимо, що тоді створювалися генплани забудови житлових ділянок, шкіл, магазинів, насосних, свердловин, водонапірних веж і т.д. АЛЕ зараз, як на мене, генплани утратили свою актуальність, їх потрібно замінити на плани генеральних/глобальних обмежень (і тоді прийде розуміння зі сторони кожного важливості, наприклад, 1) санітарних зон річок; 2) екологічного аспекту; 3) заповідників та парків; 4) інженерних об’єктів; 5) транспорту; 6) залізниці. Взагалі було б розусідливо залучити до створення гнучких планів мешканців (щоб вони не очікували від влади і самих будівельників космічного темпу).
Досвід Чорнобильської аварії показав, що нехтувати містобудівним, а відповідно — соціальним наповненням проєктної документації не варто. Потрібно завчасно створювати містобудівні каркаси поселень, аби в майбутньому вони успішно увійшли у систему регіонального розселення України. На думку Дем’янова, першим рушієм відбудови має стати об’єднання зусиль Верховної Ради, Кабміну, місцевих адміністрацій та громад, і звісно, слід закликати до співпраці і самоврядні організації в різних галузях проектно-будівельної справи (скажімо, НСАУ та її Архітектурна палата).
Якщо ми вже зачепили житлове будівництво, то хочу поділитися своєю думкою щодо недоцільності, у контексті відновлення української економіки, будівництва дешевого чи навіть безкоштовного житла для військовослужбовців. Чому? Тому що важко навіть уявити, настільки це колосальні витрати для держави, до того ж наші воїни не зможуть самостійно обрати місце розташування свого житла. Натомість я пропоную використати фінансову допомогу, яку нам продовжує надавати світова спільнота, на вигідні іпотечні програми і для ЗСУ (мають досить хороше грошове забезпечення), і для людей, які тим чи інакшим чином суттєво постраждали, наближаючи нашу перемогу. Подібний досвід свого часу мала Австрія.
Як вилікувати харків’ян від “синдрому прикордонного міста”? Чи буде Маріуполь містом Азовсталі? Чи потрібна у тому ж Маріуполі залізниця вздовж пляжу? Може будемо будувати будинки із “кімнатою безпеки” на ізраїльський зразок, яка вистоїть при бомбардуваннях? Чи краще провести аналітику і зрозуміти, що в Ізраїлі від спрацювання повітряної тривоги до прильотів проходить 15-30 секунд, тоді як в Україні (коли летять ракети з Криму чи Білорусі) – 20 хв – 1 год, тобто ми розуміємо, що саме централізовані бомбосховища є соломоновим рішенням для нашої держави. Адже все-таки проектувати міста треба для миру, а не для війни. Слід врахувати час, за який людина добіжить до того бомбосховища та доцільність побудови тих же багатоповерхівок (люди виїжджають із Києва, тому що вже замучились бігати в паркінг з 15 поверху без ліфта під час повітряної тривоги). Наш обов’язок – врахувати недоліки минулого планування! Ви скажете, що молодь масово виїжджає за кордон на навчання, через неясність майбутнього. І будете абсолютно праві. Уже не одного друга і не одну подругу з Інституту міжнародних відносин проводжаю… Європейські (і не тільки) університети радо “виловлюють” наших перспективних спеціалістів, АЛЕ є й багато тих, хто готові працювати на благо Батьківщини. До того ж якщо раніше технічні спеціальності не дуже користувалися попитом серед абітурієнтів, то після закінчення бойових дій ринок розставить усе на свої місця.
Що раніше давало і скоріш за все даватиме можливість Україні існувати у сучасній системі поділу праці?
СГ сектор
Металургія
Добрива
Праця (заробітчани)
Поговорімо детальніше про останній пункт. Адже важливо пам’ятати, що за результатами 2021 р. ті ж заробітчани перевели в наш бюджет приблизно 12.5 млрд доларів (перше місце по джерелах надходження іноземної валюти). Нещодавно читала статтю одного нашого військового, так от він пише, що аби утримувати одного воїна потрібно 15-20 українських цивільни. На мою думку, недоцільно утримувати в Україні чоловіків, які до війни працювали за кордоном і приносили в наш бюджет колосальні суми. Нам не потрібна загальна мобілізація, цих людей просто не буде чим озброювати. Фронт стоїть доти, доки стоїть тил! Битви виграють на полі бою, а війни виграє економіка! Це доволі болюча особисто для мене тема, адже мій тато до 24 лютого працював водієм міжнародних сполучень, а зараз він не тільки не може виїхати, але й не має змоги знайти собі роботу. За станом здоров’я він був визнаний непридатним для служби у ЗСУ, але при цьому не може приносити нашій державі економічну користь перевозячи на нашу Батьківщину валюту.
Тож яка моя ідея? Ввести систему грантів для студентів-архітекторів та інших молодих спеціалістів, які таким чином отримають мотивацію допомагати відбудові. Більше того, на мою думку, доцільно організувати аналітичні конкурси на тему “Плюси та мінуси попереднього генерального планування”.
З’являється ілюзія, що світ нам винен… Ми із трепетом читаємо інформацію про домовленість Терехова із відомим на увесь світ архітектором Норманом Фостером. Ви, мабуть, чули про “огірок” – вежу Мері-Екс та Сіті-холл в Лондоні, вежу Херста в Нью-Йорку, Рейхстаг, штаб-квартиру Apple в Кіліфорнії. Так-так, все це творилося за прямої участі Фостера. Але не треба вже зовсім впадати у ванільні мрії. Для цього архітектора відбудова в Україні лише спосіб підняти рейтинги, як на мене. Ви можете не погодитись, але я все ж нагадаю з якою завзятістю цей вельмишановний чоловік брався за низку архітектурних проєктів в окупованому росіянами, українському! Криму.
Про виклики та необхідність реформування соціальної сфери:
Експерти вважають, що сподіватися на план Маршалла для України – це щось на рівні “сподіватися на золото Полуботка”. Особисто я бачу суттєве покращення економічної ситуації в інвестиціях. Але проблема в тому, що ще у 2021 р. їхній рівень впав з 17 до 13% ВВП (Китай для порівняння інвестує 45%). Увесь світ радить нам робити заощадження (а зараз українці фактично на них живуть). Кожного місяця у зв’язку з агресією рф дефіцит нашого бюджету зростає на 5-7 млрд доларів, не важко здогадатися, що з такими тенденціями зовсім скоро у держави не буде можливості робити соціальні виплати (пенсії в тому числі, а пенсіонерів у нас досить високий відсоток).
Однією з ряду проблем “недотягування” України до рівня європейських держав є сумне 130-те місце у рейтингу економічної свободи. Важко визначити з чого тут варто почати. Але для мене очевидним здається заміна Трудового кодексу 1971 р. який старший за моїх батьків і вихваляє “здобутки революції 1917 р.” та не допустити оформлення законів на кшталт того, який було прийнято на поч. квітня щодо виведення іноземних членів наглядових рад державних підприємств, адже це відкриває корупціонерам портал для нагрівання рук.
Я вважаю, що одним із нагальних завдань є проведення податкової реформи, яка б дала змогу зосередити максимальну кількість коштів на місцях та надати населеним пунктам певної суб’єктності у переговорному процесі та процесі надання кредитів. Це необхідно зробити для зменшення бюрократичного нагромадження і, як результат, запобігання корупції.
Зберегти націю, зберігши історію та культуру.
Завдяки своєму шкільному вчителю я до глибини прониклася повагою та цікавістю до історії України. Це був мій улюблений предмет, та й ЗНО я склала на високий бал. Тож мені дуже боляче спостерігати за тим свавіллям, яке вчиняє рашистська армія над культурними та історичними пам’ятками. Хоча чого можна було очікувати від тих, хто холоднокровно вже на перших етапах широкомасштабного вторгнення нищать найбільший транспортний літак у світі “Мрія”. Чого можна очікувати від тих, хто за слова “За мир” садять до автозаків? Від тих, хто фанатично викрикує “Можем повторіть”? Від тих, хто не жаліє ні старих, ні немовлят, зносить все на своєму шляху навіть тварин? Коли росіяни скаржаться, що не побачать у кіно «Бетмена», українці помирають від снарядів окупантів. Коли вони обурюються, що не встигнуть зробити ремонт через закриття ІКЕА, домівки українців ущент руйнуються під вибухами. Неначе потік крижаної води на мене з новин лилися сумні звістки про руйнацію Харківських костелу та філармонії, музею мисткині Марії Приймаченко в Іванкові, Всіхсвятського скиту Святогірської Лаври на Донеччині (загалом від агресії рф постраждало більше сотні церков, серед яких багато тих, які вистояли Другу світову війну), музею Григорія Сковороди на Харківщині, чесно кажучи, список продовжувати просто боляче.
Хочеться плакати як плакали австрійці після пожежі в соборі Святого Стефана чи парижани, коли у вогні був Нотр-Дам. росія прагне не лише знищити нас фізично, але розгромити нашу культуру, переписати нашу історію. Тож ситуація, коли держава-терорист залишається членом ООН (до того ж Радбезу) та ЮНЕСКО, де по суті не повинно бути місця для варварів. Цікаво, що Гітлер намагався утримуватися від руйнації культурних пам’яток та місць освічення населення, адже він не хотів правити недалекими народними масами, а от путін саме такими “масами” і звик правити.
Уся ця передісторія потрібна для того, аби люди зрозуміли важливість здійснення цифрової паспортизації об’єктів історичної спадщини за допомогою лазерного сканування на випадок руйнування чи пошкодження. Така технологія дасть можливість відтворити фасад із точністю до окремого шову. Проект реальний, але дорогий. Наприклад, відомий український архітектор та урбаніст Юліан Чаплінський збирає для реалізації зазначеної ідеї донати.
І навіть якщо та чи інша будівля, на щастя, залишиться неушкодженою, зібрані моделі можна використати для навчання майбутніх архітекторів та реставраторів, до речі, не тільки для вітчизняних вишів. Я вважаю, що ми би могли успішно продати подібні матеріали європейським навчальним закладам, або здійснити, скажімо, вигідний обмін.
Таке знайоме, таке далеке слово – “репарації”
Стандартна процедура отримання репарацій (кожна країна змінює законодавство – суд – гроші) змусить українців чекати допомоги надзвичайно довго. Безумовно, готовність у цьому напрямку на даний момент показує Канада. АЛЕ багато експертів вважають, що з огляду на недієвість на сучасному етапі багатьох норм міжнародного права (росія взагалі грає за власними правилами) можна спочатку працювати у напрямку домовленостей з окремими країнами про негайну конфіскацію майна рф на їхній території, і лише потім проводити суди, які за потреби будуть оскаржувати вже проведений механізм.
Як допомогти рятівнику бізнесу врятувати нас?
Звісно, одним із пріоритетних напрямків відбудови є відновлення роботи критично важливих підприємств. Вести власну справу на Батьківщині людей можуть спонукати лише прозорі та чіткі “правила гри”. Тому що сучасні умови ведення бізнесу скидаються на гру в крати всліпу, коли в один момент тобі говорять, що валет б’є туза… Я також пропоную застосувати програму “5%, 7%, 9%” (рівень відсоткової ставки за допомогою державної компенсації). Зазначена програма спростить доступ підприємств малого та середнього бізнесу до банківського кредитування.
Рецепт успішного функціонування економіки – “виробництво-споживання-заощадження”
Про виробництво та споживання
Потрібно намагатися заглянути в майбутнє і не будувати інфраструктури, утримання якої буде обходится нашій країні в колосальні суми. До прикладу, чим більше мостів, тим більший по потік транспорту. Чим більше інфраструктури для пішоходів, тим більше потоків пішоходів. То де ж рішення? Не думати, яким чином забезпечити попит, а навчитися його програмувати!
Про заощадження
Особисто мене та і всіх українських студентів нещодавно торкнулася новина про “ймовірне відновлення очного (де це можливо) навчання з 15 серпня, з метою пролонгувати нам зимові канікули, чули ми також про ідею впровадження шестиденного навчання. Таким чином влада хотіла зекономити гроші, необхідні для опалювального сезону. Тож у контексті цієї ініціативи я би хотіла згадати про досвід Данії, яка зуміла вийти з нафтової кризи 70-х шляхом імплементації політики енергозбереження (вимоги до збереження енергії були підняті майже у 70 разів). На мою думку, введення коефіцієнту споживання певної кількості кіловат з 1 м² Україні також буде досить плодоносним. З’являються так звані “активні” та “пасивні” будинки, атмосфера конкурентності змушує людей звертати гори. Проблема, яка продовжує тягнути нашу економіки вниз – великий транзит комунікацій енергоресурсів до будівель (інколи втрати при транспортуванні сягають 50%! від енергоносіїв). Міста повинні самі забезпечувати себе всим необхідним, а не жити за рахунок інших територій.
Все-таки людина комфортніше почуває себе в природному середовищі. Ми не Ізраїль і не Японія! У нас вистачає території, аби розвиватися ширину (висота будівель до 12 метрів). Нам потрібен зелений покрив у містах та біонічні схеми. Ніяких багатоповерхівок-шпаківень, тому що це можна вважати “лінивою архітектурою”.
“If you think that architecture isn’t about politics, think again” Paul Finch
Думаю, цікаво буде розглянути кейс м. Більбао (адміністративний центр провінції Біскайя, розташоване на р. Нарвіон, найбільше місто країни Басків. Його історія починається від рибацького поселення, портового містечка, індустріалізації, згодом її кризи, і врешті-решт руйнівної повені 1983 р. Почалась деградація : 35% безробіття, 60 тис. втрачених робочих місць в промисловості, 340 га спорожнілий промзон. І точкою біфуркації став 1986 р. коли Іспанія вступила до ЄС.
Після розповіді архітекторки, МВА, власниці архітектурного бюро, заступниці Голови Архітектурної палати НСАУ про те, як за кілька років місто перейшло від стратегії до проєктів (початком чого і мала б закінчитися дводенна Конференція в швейцарському місті Лугано).
Я виокремила 4 принципи, які є актуальними і для України:
⁃ Візія не на виживання, а на довгострокові сенси.
⁃ Гостям – доступність, мешканцям – мобільність. Будівництво потрібної інфраструктури.
⁃ Переформатування урбаністики. RND компанії, цифрові технології та, власне, хай-тек, поєднання старовинної архітектури із новітніми сміливими рішеннями.
⁃ Інвестиції в людський ресурс та технологічну трансформацію.
⁃ Культура – відправна точка у маршруті до процвітання.
«Це місто має аромат інтелекту».
Як до цього дійшли ? Створили агенцію Bilbao Ria 2000 (публічно-приватне партнерство). Власники:
⁃ 25% – міністерство житлового будівництва
⁃ 15 % – уряд провінції
⁃ 15 % – муніципалітет Більбао
⁃ 15 % – приватні залізничні компанії
⁃ 10% – порт Більбао
⁃ 5% – муніципалітет Баракальдо
Відбулося реінвестування коштів шляхом продажу землі промзони, будувався новий порт вже за межами міста, нові залізниці та виробничі потужності на основі екотехнологій (опустили залізниці під землю).
Детальніше про культуру:
Жителі міста виступили проти будівництва музею Гуггенхайма, який потребував 132 млн євро інвестицій, однак за рік ця перлина (скоріше американської) культури принесла 144 млн євро. Ось такий неочевидний спосіб здобути кошти для нашої країни. Звісно, питання культурних принад неможливо реалізувати без загальної відбудови українських міст…
«Ніколи не буде величних архітекторів чи величної архітектури без величних меценатів» Едвін Лаченс.
Тобто зараз нагальна проблема в тому, що інтелектуальний ресурс (архітектори, урбаністи у тому числі) покидає нашу державу. Ми маємо і далі досліджувати успішні кейси (Варшава, те ж Більбао, Роттердам, Лондон …) Потрібно зважати на запити суспільства.
Що ми можемо зробити вже сьогодні? Як скоротити строки проектування?
⁃ Провідні архітектори вважають, що не є доцільним витрачати 2-3 місяці на тендер PROZORRO (щоб обрати архітектурно компанію), тому що ці кошти вже й так будуть пораховані.
⁃ Розробити інтерактивну мапу руйнувань (фіксація-технічне обстеження-дефектні акти-розрахунок збитків-акцент на культурній спадщині). Тому що інакше нам «з неба» доведеться брати суми для зборів з фондів та грантів.
⁃ Напрацювання принципів та підходів на кшталт дорожньої карти міста Більбао.
⁃ Напрацювання візій міст з кросфункціональними командами (за прикладом Більбао у відсотковому співвідношенні, щоб кожна структура розуміла, як правильно вкласти, а згодом в отримати кошти).
⁃ Починати змінювати ДБН до сучасний викликів (смішно, коли остання правка щодо садочків вносилася про прибрання актового залу з планування чи відсутність якісних бомбосховищ з відокремленими виходами та джерелами енергії, через те, що приходив умовний комерційний замовних і вимагав переробити це бомбосховище на модний прибутковий офіс.
⁃ Проблема сміття. За підрахунками ООН на сьогоднішній день кількість сміття на планеті становить 150 кг/м^2, а в Океанії наявний сміттєвий острів завбільшки з Австралію. Відбудовуючи українські міста, ми не можемо ігнорувати цей факт тобто потрібно мати потужності для переробки сміття, а всі види матеріалів, які не відновлюються або не переробляються мають бути заборонені.
⁃ Проблема ще й в тому, що навіть коли є такий величезний попит на інтелектуальний потенціал, багато спеціалістів залишаються чомусь не залученими до процесів відбудови (конкурси проводяться закрито, критерії обрання владою певних проєктів залишаються незрозумілими) у той час, як ці люди отримують десятки листів на пошту з пропозиціями щодо довготривалих контрактів за кордоном. Чому це небезпечна тенденція? Тому що люди просто, не бачачи своєї потрібності та не отримуючи гідної можливості отримувати заробіток за свої зусилля, почнуть покидати нашу державу.
Тож цей пункт завершимо цитатою : «Я – це я і моє середовище, і якщо не врятую його, не врятуюся і я» Хосе Ортега-і-Гассет.
Механізм боротьби з корупцією
Про це насправді можна говорити надзвичайно довго, але якщо зробити акцент на досить нестандартних рішеннях, я би запропонувала зробити все, щоб об’єднати владу із мафією. Розумію, потрібне пояснення. Тож треба зробити так, щоб корупціонери розуміли, що нагрівання рух стає невигідним, що вони можуть жити добре лише тоді, коли процвітає держава. Наше законодавство повинно бути адаптованим до нинішньої ситуації. Перш за все, потрібно прирівняти корупцію до найстрашніших злочинів (понесе відповідальність хтось один – боятимуться інші). Однаково жорстким має бути покарання не тільки для того, хто бере, але й для того хто дає. Локальний приклад у моєму селищі Велика Багачка (Полтавська область) правосуддя часто наче поставлене на паузу, суддів в районі катастрофічно не вистачає, тому що Президент не знаходить часу, аби прийняти присягу від людей, які не мають права виконувати професійні обов’язки, але при цьому отримують високу зарплату судді…
Охорона здоров’я
Знову ж таки згадаю про своє селище (це те, що мені найближче і те, що я добре розумію). Нашу лікарню хотіли передати у підпорядкування Миргородській раді, і відповідно б закрили. Селищна рада змогла її відстояти, але при цьому Білоцерківка, Гоголеве, Остап’є відмовилися виділяти кошти зі свого бюджету на цей лікувальний заклад, тоді як люди з цих сіл продовжують користуватися його послугами. У тому ж Гоголево начебто функціонує амбулаторія, на яку з державної скарбниці виділяються кошти, але фактично пацієнтів вона не приймає. і це лише один приклад. Тож медичну сферу слід докорінно реформувати, починаючи з таких локальних кейсів…
У чому проблема нашої асоціації з ЄС
Надання Україні статусу кандидата на членство в ЄС – це, безумовно, потужний прорив, АЛЕ поговорімо про проблеми.
Ми не торгували і не торгуємо продукцією із високою доданою вартістю. Яка продукція є лідером нашого експорту? Це переважно зерно, олія, а не молочні продукти, крупи чи борошно. Це дерево, а не меблі. Це збагачена руда, катиші, а не умовні станки. У ЄС дуже високі квоти на додану вартість, там вже є певні правила гри, тому якщо ми входитимемо в їхній ринок, тяжко ховати правду про те, що та ж Італія, наприклад, не буде зацікавлена у тому, щоб ми в Євросоюз завозили свої макарони. Ми вже маємо певні приклади в нашій історії щодо цього питання. Повернімося у 2006 р. коли Україні різко довелося переорієнтовуватися певною мірою по лінії переробки молочних продуктів на європейський ринок. Тоді виникли колосальні труднощі, і українці зрозуміли, що потрібно шукати нові ніші. Не можна допустити, щоб Україна і надалі залишалася сировинним придатком.
Тож одним із найважливіших викликів для нашої держави зараз є відчайдушна боротьба за ринки збуту.
Аграрний сектор
Саме аграрний сектор, на мою думку, буде займати лідерські позиції у процесі відбудови. Чому? Тому що земля після розмінування буде виконувати свою функцію, тобто це ланка, яка якнайшвидше дасть плоди після інвестицій, на відміну від того самого машинобудування (воно є дуже затратним і потребує високо освіченого трудового колективу).
Я поспілкувалася із місцевим фермером і дізналася його думку про перспективи розвитку аграрної галузі, яка в умовах війни залишається найменш постраждалою, нам потрібен головний ресурс – земля. Він висловив думку про те, що необхідно розвивати нішеві культури (тверда пшениця – відповідно якісні крупи та макарони). Через особливості клімату Європа не може їх вирощувати. Але проблеми посиляться ще й тоді, коли Європа почне збирати власний урожай, і зацікавленість у нашій продукції, яка хоч якось забезпечувалася через західний сухопутний кордон впаде до мінімуму.
Аналітики прогнозують, що якщо не розблокувати наші порти у найближчі два місяці, нас чекає крах економіки. Залізниця не зможе витримати таке навантаження. Уже складається ситуація, що у фермерах у сховищах повно зерна, яке немає змоги реалізувати, а платити зарплати робітникам фактично немає чим. Фермери припиняють виплату податків – немає грошей на функціонування лікарень, дитсадків, шкіл… Тоді як над Африкою загрозливо нависає примара голоду… Особисто мені спадає на думку цікавий досвід Польщі майже двадцятирічної давності з яблуками, коли був настільки багатий врожай, що держава знайшла вихід у будівництві сушильних заводів. Сушену овочеву та фруктову продукцію можна зберігати довго, і фактивно зникає загроза демпінгу. Нам потрібен діалог між державою та бізнесом! Інакше нас чекає доволі сумна історія. Борги рано чи пізно потрібно буде віддавати. Ви запитаєте, то чим же тоді буде розплачуватися Україна? Скоріш за все землею…
Знову ж таки по Україні вдарила проблема дефіциту палива. Рішення можна знайти в аграрному секторі. Спирт, з якого виробляється бензин, можна отримати з кукурудзи. Перспективним фермери також вважають вирощування конопель.
Наша держава планує імплементувати “Нову аграрну політику”. Заглянімо в історію, чому взагалі у нас сформувалася така велика кількість сіл? Тому що була потреба зосередження робітників неподалік оброблюваних площ. Але зараз є тенденція до урбанізації та вимирання сіл. Як вирішити цю ситуацію? У базових населених пунктах, тобто в райцентрі або навіть у місті треба побудувати мікрорайон, куди держава могла б переселити 2-3 села. Таке рішення має під собою формування мобільних бригад.
Про ВПК
Війна в Україні скоріш за все у подальшому призведе до нової глобальної гонки озброєнь. Навіть та техніка, яку нам надають наші партнери, скоро буде вважатися відносно застарілою. Тобто з часом виникне попит. Чи зможе Україна жо нього долучитися? Скоріш за все так…
Західна допомога – які ризики?
Спочатку скажу, що ми маємо покласти свої рожеві окуляри у далеку шухляду… Згадати лишень пожежу в Соборі Паризької Богоматері, який приніс незначні фізичні, але колосальні культурні руйнування. Так от, тоді мільйони євро готові були покласти на відновлення, але коли справа дійшла до дій, ледь не вся ця ініціатива луснула, як мильна бульбашка. І мова йде про окремий випадок, а не цілу країну.
Допомога не буде звичайним потоком грошей. Тобто, наприклад, ті ж японці хотіли б не просто вкладати свої кошти у наше будівництво, але і мати змогу застосовувати тут свої технології, забезпечувати робочі місця для своїх робітників (загадаймо будівництво доріг із повною ініціативою від певної іноземної компанії). Але тут перед нами простягається довгий та тернистий шлях боротьби із корупцією, тому що наші партнери часто “підколюють” нас цим фактом (цей же факт псує нашу репутацію та відлякує перспективних інвесторів). Нам потрібно буде проводити грунтовну роботу у сфері державного управління та співпраці із населенням.
Питання енергетики
Очевидний факт, що ми фактично прив’язані до нашого сучасного ворога по газу та нафтопродукта. Особисто мені здається сюрреалістичною ситуація, коли у нас на території йде повномасштабна війна з росією, а по газопроводах продовжує постачатися газ за попередніми домовленостями через нашу териорії. Згадаймо про те, що Україна має найбільше в Європі атомних електростанцій, але до війни закуповувала цей ресурс в Республіки Білорусь. Проблема є навіть із банальним вугіллям (коли африканське вугілля завозилося на нашу територію, воно по ціні виходило дешевшим, ніж наше українське…) Хоч і невеликі, але все-таки наявні поклади газу на території Західної України.
Альтернативна енергетика
Економіка РФ відповідно сильно залежить від експорту нафти. Як свого часу Радянський Союз розпався після обвалу цін на нафту (свою роль відіграли країни ОПЕК). Руку до зниження ціни на нафту у 2014 р. знову приклала Саудівська Аравія. Широкомасштабна російська агресія проти України утворює для країн Заходу новий виклик. Зростання цін на нафту та намір відмовитися від імпорту російських енергоресурсів вимагають пошуку альтернативних джерел поставок. Вирішити проблему може допомогти Саудівська Аравія — країна, яка володіє другими в світі запасами нафти. І кілька візитів в останні тижні делегації США високого рівня, зокрема координатора політики Білого дому з питань Близькому Сходу Бретта Макгурка та посланника Білого дому з енергетики Амоса Хохштейна, допомогли поліпшити відносини. А поки що Росія продовжує отримувати по 489 млрд доларів за минулий 2021 р. у торгівлі з ЄС енергоносіями.
Але не тільки Європа мусить думати про альтернативні джерела енергії. Про поширення таких технологій має подбати і влада України.
Цю війну можна назвати трьохсотлітньою і Україна й росія завжди були одвічними ворогами. Допоки рф претендує на нашу територію, історичну пам’ять, культуру, допоки ми маємо бути готові давати відсіч. Захід хоче вирішити російську проблему руками українців. Схоже на те, що для багатьох країн ЄС збереження більш-менш нормальних відносин з РФ є важливішим, ніж безпосереднє залучення до конфліктів на євразійській «периферії». Але остання недоімперія розпадеться і саме наш народ зіграє в цьому ключову роль. І наш з вами обов’язок, як молодого покоління, зробити все для якнайшвидшої відбудови нашої Батьківщини, як зараз роблять все наші воїни, для того, щоб нам було що відбудовувати…
Наостанок хочу загадати слова вбитого Президента Чечні : «Росія зникне з лиця Землі, коли зійде українське сонце!»
Я пишу вірші й хочу залишити останні роботи для Вас (вони ніяк не стосуються основного матеріалу, просто додаток для душі) :
***
Щоб я вночі читала вірші Жадана,
Щоб слухала підкасти по дорозі до інституту,
Щоб розказала в старості, «яка страшна війна».
Вони лягли у землю, туманну землю славою укуту.
Ніяка зброя волю не перетворить на «вантаж 200».
Я знаю, кожен із новонароджених янголів точно мав, що розповісти …
А так виходить нескладна конфігурація.
Як встав колись Ратушний за Протасів Яр,
Для нього фронт не «покарання», там гартувалась нація,
І він за націю прийняв удар.
Й минуть століття, й найвищі розуми дослідять ДНК.
І виявлять, ким були ті тисячі нестертих,
Там ген свободи і могутній гул Дніпра.
Слова, й прощання, й сильний запах смерті.
Це той народ, який за дві доби збирає на чотири байрактари.
Народ, для якого неукраїнське сонце — не сонце, а хмари — не хмари.
Народ, у якого щоб забрати гранітну надію,
Не достатньо спалити музеї чи поранити ракетою «Мрію».
Народ, який за «Гідність» встає мільйонами.
Народ, який проти танків йде без зброї колонами.
Бо знаєте, таки є різниця між воїном і солдатом.
Солдат виконує накази, а воїни звикли літати.
Вони як Олександр Корпан не катапультуються з палаючого літака,
Аби відвести його від будинків, змирившись, що доля така.
Вони, як медик на п’ятому поспіль чергуванні, плачуть разом з батьками,
Коли не вдалося врятувати невинну дитину.
Вони, як дідусь із Херсона, в дуло танка грозять зморщеними кулаками.
Вони гідно терплять сотні пострілів в спину.
Коли кожна клітина твого тіла плавиться на палаючій Азовсталі.
Коли Віра Литовченко грає на скрипці під снарядною зливою у старому підвалі.
Коли такі як Притула, посивівши за лічені дні,
Далі гуртують народ для нарощування броні.
І ніколи не думала, що рідне стане чужим,
Що опустіють так надовго шухляди,
Що тебе, як у пралці, поставить на вічний віджим,
Що мільйони поїдуть долю деінде шукати.
І не питай «чому так», це питання таке недорочне,
І не рвися до Києва, все одно небезпечно,
І ховайся надійно на дні бліндажу,
І тихенько послухай, що я тобі скажу.
Ця війна не стоденна, вона віком не вісім років.
Вона така ж стара, як звуки людських кроків.
Вона така ж очевидна, як код нашої нації.
Запитаєш про лютий? Ну що ж. Лютий — лиш точка біфуркації.
І ти заснеш міцним липневим сном.
Ближче до третьої тобі присниться посипана присохлими польовими квітами перемога,
Яскрава, як блакитно-жовті кольори, червоно-чорна, як наша кров.
Ти пам’ятатимеш це більше ніж ціле життя, цілу вічність, допоки існують ці слова, допоки існує ця мова.
***
Четверта ранку і червень 41-го.
Вони кричали : «Та ніколи знову».
І знов війна з розрухою не меншою,
Від чого в світу відібрало мову.
Хто не забув численні циркуляри,
І Сандармох, і непрочитані Стуса листи.
Давно вже викинув рожеві окуляри,
Спалив давно з російською мости.
Скажіть, лікарю, чи є щось від ненависті?
Коли ти помираєш кожного дня,
Коли ти мати солдата з Азовсталі, зниклого безвісти,
Коли ти дитина із Бучі чи Ірпеня.
Коли ти у Польщі серед біженців,
Тисяч нещасних, хто покинув роботу і дім.
Без права на «попрощатися», без будинку, куди повертатися.
І тепер твоє життя тільки в минулому, тільки в нім.
Коли ти школяр, який так і не отримав як годиться атестата.
Коли ти вічний студент, який тепер без університету.
Коли ти загиблий воїн, який хотів медиком стати.
Коли несеш останню простинь на маскувальні сітки до волонтерського комітету.
Коли кидаєш останні 30 гривень на байрактари.
І не можеш додзвонитися до подруги із Херсона.
Коли по рідних кафе на Шевченківському ракетні удари.
Коли вся Україна суцільна больова зона.
Коли ти одночасно мати, яка в Маріуполі переживає голодну смерть дитини.
Коли твій голос востаннє звучить у вогні кременчуцького торгового центру.
Коли ти водій, якому для порятунку від снаряду не вистачило якоїсь хвилини.
Коли, щоб не пройшли ворожі танки підриваєш себе, не сумніваючись і моменту.
Коли ти пес-безхатько, який блукає між трупами хазяїнів.
Коли ти підліток, який проходить примусову фільтрацію…
А скільки ще попереду днів?
Скільки попереду розривів зрадливих снарядів?
Скільки повідомлень для тих, хто вже не в змозі їх прочитати?
Скільки міст мають привидами стати ?
Скільки свідоцтв про смерть у харківській лікарняній шухляді ?
Болить душа, коли знайомі пишуть,
А пишуть з українських вічно міст!
У нас тут книги палять, свої тичуть,
А ти не знаєш, що відповісти.
І до неврозу пробирає відчай
За тих борців за наш сувернітет,
Хто на Зміїному сміявся смерті в вічі,
Хто й під прицілом не покинув своїх мет.
І ці звуки сирен долітають до самого Бога.
І немає прощення так званим «братам».
Рабів до раю не пускають, у пекло їм пряма дорога,
Там окремий котел є російським катам.
Вже доходить кінця лік нікчемних їхніх днів,
Бо перемога дана тим, хто у болі сміятися зміг.
***
Ви взагалі знаєте, хто я?
Я той, хто мовчанням може розповісти набагато більше, ніж усі російські пропагандисти.
Я той, хто навіть голод може зубами погризти.
Люди називають мене «смерть».
Цього року у мене багато роботи.
Я маю встигнути облетіти майже всі українські міста.
Вчора був у Херсоні, бачив частини і роти.
І сміявся, що раби прийшли «звільнити», бачив, як душі стрибають з Керченського моста.
Ви думаєте, смерть ніщо не лякає?
Зізнаюсь. Боюсь Маріуполя.
Гробова тиша. Діти закопують матір у саду під вишнею.
Лечу далі, бачу табличку : «Обережно! Заміновані поля».
Сідаю на високій руїні у Харкові,
Чи дитсадок був, чи середня школа.
У цьому місті помер навіть вітер,
У цьому місті навіть атмосфера тепер отруйна, навіть повітря тепер хворе.
Ви думаєте я запізнився туди, де на Київщині стріляли людям в потилиці?
Думаєте, я не бачив, що вони не зважають ані на немовлят, ані на старенького милиці?
Ви думаєте, я не чую питань, які вони ставлять на блокпостах?
Ви помиляєтесь. Просто я навчився говорити, не використовуючи уста.
І ти спочатку тримаєшся, занотувавши у мозок правило двох стін,
На випадок «Смерчів» і «Градів».
І черга за черствим хлібом вже не здається такою нестерпною.
Поволі звикаєш до їхніх брехливих сюжетів і клоунських парадів.
І не намагаєшся склеїти душу, розірвану кулеметами.
Ти просто продовжуєш жити, продовжуєш жевріти…
Електронна пошта авторки: senivlada@gmail.com
Фейсбук
