Події останніх десятиріч безпрецендетно свідчили про загострення проблем глобальної архітектури безпеки та про дуже неоднозначний вплив процесів глобалізації на розвиток різних країн. Я вважаю, що в цих умовах нової сили набуло суперництво між провідними державами за перерозподіл сфер впливу та зросла загроза застосування силових методів при розв’язанні наявних між ними суперечностей про що, зокрема, свідчить стійке зростання витрат на розробку новітніх систем озброєнь. Реальною стала глобальна ескалація тероризму, невпинно зріс потік нелегальної міграції та імовірність появи нових ядерних країн, набула загрозливих обрисів міжнародна організована злочинність. А 24 лютого 2022 року РФ пішла війною на Україну. То ж якою буде трансформація глобальної архітектури безпеки в контексті війни РФ проти України?
По-перше, подекуди мені здається, що сучасна глобальна архітектура безпеки наразі виявилася імпотентною, не спроможною виконати своєї функції. У свою чергу, Володимир Огризко, український дипломат, міністр закордонних справ України з грудня 2007 до березня 2009, зазначав: «Те, що ми маємо сьогодні – справді, ознака того, що попередня система безпеки, якою світ жив останні 80 років, себе вичерпала. Не працює ні ООН, ні ОБСЄ, ні інші регіональні структури. Тому те, що система безпеки має бути змінена – це вже об’єктивна реальність, від якої ми нікуди не дінемося». Я не можу не погодитися із цими твердженнями.
Якщо Міжнародний суд справедливості ухвалює рішення, що засуджує війну Росії проти України, вимагає негайного припинення агресії, а Російська Федерація спокійно ігнорує таке рішення – хіба ми можемо назвати це справедливістю? Гарантією безпеки? Хочу процитувати президента України Володимира Зеленського: «Правила, про які світ домовився десятки років тому, більше не працюють. Не встигають за новими загрозами. Не дієві для їх подолання. Це сироп від кашлю, коли потрібна вакцина від коронавірусу. Система безпеки повільна. Вкотре дає збій. Через різні речі: егоїзм, самовпевненість, безвідповідальність держав на глобальному рівні. Як наслідок — злочини одних і байдужість інших. Байдужість, яка робить співучасником. Символічно, що я кажу про це саме тут. 15 років тому саме тут Росія заявила про намір кинути виклик глобальній безпеці. Чим відповів світ? Умиротворенням. Результат? Щонайменше — анексія Криму та агресія проти моєї держави».
Володимир Зеленський неодноразово закликав лідерів інших держав закрити небо над Україною, адже за кожний день без цього рішення доводиться платити ціною людських життів. ООН, яка має захищати мир і світову безпеку, не може захистити себе. Коли порушується її Статут. Коли один із членів Радбезу ООН анексує територію однієї із засновниць ООН. А Кримську платформу — формат, мета якого — деокупація Криму мирним шляхом і захист прав кримчан, сама ООН ігнорує.
По-друге, майбутня система глобальної архітектури безпеки, на мою думку, може бути такою, яка об’єднує щонайперше демократичні цивілізовані країни. Це країни, наприклад, які в своїй переважній більшості об’єдналися у два союзи – ЄС та НАТО. Але якщо ми говоримо про скалдову безпеки…
Події, які відбуваються сьогодні свідчать про те, що НАТО, на жаль, не викує тих функцій, які могла б виконувати нова глобальна система безпеки. Чому?
Гадаю, що нова система безпеки працюватиме лише в тому випадку, якщо замість нещирих слів про «оборонність» у новому альянсі буде чітко передбачено покарання будь-кому, хто вчинив акт агресії, а також, що це покарання за таке настане миттєво.
З 2014 року Україна чотири раза намагалася скликати консультації держав — гарантів Будапештського меморандуму. Чотири рази безуспішно— безуспішно.
Наш посол в Японії Сергій Корсунський зазначав, що «якщо Міжнародний суд справедливості ухвалює рішення, що засуджує війну Росії проти України, вимагає негайного припинення агресії, а РФ спокійно ігнорує таке рішення – це не справедливість, і це не суд»
Бо міжнародне право виписане правильно, а от забезпечити це право немає кому. Ось в цьому, на мою думку, і полягає ключова проблема сучасних міжнародних відносин. Гадаю, що саме за таких обставин світ не бачитиме таких жахів, які існують зараз. Саме це і має бути ключовим елементом нової системи безпеки».
Майбутня система глобальної безпеки має стати ефективною і справедливою. Її ефективність має вимірюватись спроможністю упереджувати війни, а якщо вони стаються, то зупиняти їх активними і рішучими діями.
Наприклад, вона має передбачати: автоматичне виключення агресора з усіх міжнародних організацій, виключення із економічних союзів і систем фінансових розрахунків, заморожування активів на території інших держав, ордери на арешт політичного і військового керівництва держави-агресора
Я вважаю, що країни, проти яких розв’язано агресію, не мають, як це зробила і робить Україна, вимолювати міжнародну підтримку, звертатися із проханням ввести санкції проти агресора, це все має відбуватися автоматично, як тільки Міжнародний суд справедливості визнає факт агресії.
Так само має існувати комплекс заходів, які автоматично застосовуються до тих країн, які підтримують агресора зброєю, фінансовими або матеріальними ресурсами. Якщо цього не відбувається, то така система міжнародної безпеки не є справедливою, вона взагалі не є системою безпеки. Війна має зникнути з життя людства раз і назавжди.
По-третє, покарання за воєнні злочини не мають вимірюватися кількістю загиблих, їх статтю, віком, расою чи ґендером. «Якщо міжнародне право визнає нас всіх рівними, воно так само має однаково карати винних за загибель дитини хоч у Малі, хоч у Франції, хоч в Україні», як сказав Сергій Корсунський, країнський науковець та дипломат. Коли вбивця однієї людини після рішення суду може отримати смертний вирок чи довічне ув’язнення, а держава-агресор, винувата у гибелі тисяч людей, може продовжувати вбивати – це не право і це не справедливість.
У мене є мрія – щоб ця війна стала останньою, а система міжнародної безпеки – справедливою.
По-четверте, цілком очевидно, що ООН потребує кардинального перезавантаження. На виході ми маємо отримати універсальну міжнародну організацію, ключовими елементами конструкції якої стануть:
1) відсутність право вето у будь-якої держави;
2) наявність автоматичного механізму позбавлення права голосу будь-якої держави, яка порушила міжнародне право, в тому числі Статут;
3) розширення компетенції, разом із запровадженням імперативного права ухвалювати рішення в сфері безпеки, економіки, клімату і екології і прав людини;
4) наявність потужного воєнного контингента у складі не менше 250 тис професійних військовослужбовців і разів у 20 більше резервістів, який не підпорядковується жодному уряду, окрім Генасамблеї ООН та, у термінових випадках, Радбезу ООН, як постійно діючого світового уряду.
ОБСЄ та інші регіональні безпекові організації мають бути або ліквідовані, або краще інкорпоровані в ООН».
Як підкреслив Вадим Трюхан, український дипломат і громадський діяч, юрист-міжнародник, голова правління ГО «Європейський Рух України», керуючий партнер юридичної фірми «ЮМАС», колишній директор Координаційного бюро європейської та євроатлантичної інтеграції Секретаріату Кабінету Міністрів України: «Цілком очевидно, що 24 лютого ц.р., вся глобальна система безпеки, включаючи її європейський компонент, закінчилася. Фактично вона вже не працювала давно, починаючи з вторгнення росії до Грузії у 2008 році. Проте світ ще тривалий час перебував в ілюзії можливості якихось точкових реформ, сподіваючись на те, що у керівництва рф та деяких інших авторитарних держав вистачить здорового глузду утриматись від переходу за червоні лінії». Я повністю погоджуюсь із його тверженнями.
Коли йдеться про трансформацію глобальної архітектури безпеки та надання гарантій зараз через відновлення війни Росії проти України, то навряд чи без участі ядерних держав такі гарантії обіцяють вагому безпеку. Навіть гарантії від таких держав, як Німеччина, які діють насамперед через свою економічну силу та застосовують відповідні санкції, ймовірно, не мали б достатньої ваги.
Але чому, наприклад, Сполученим Штатам Америки (США) не проявити готовність і взяти на себе зобов’язання в майбутньому, яких вони не беруть зараз? Цього не можна виключати. Ймовірно, попереду ще довгий шлях – і навряд чи це станеться без участі США в переговорах. Але я переконаний в одному: гарантії безпеки ніколи не замінять сильну українську армію. Шлях до цього має бути зрозумілим особливо після завершення російської агресії та війни геноциду, яку веде Росія.
Якщо ми припустимо, що на цей час для України не стоїть питання членства в НАТО, то частина мирного врегулювання, яке могло б гарантувати безпеку Україні та дати Путіну щось продати вдома, може бути формально “нейтральним” статусом, але таким, який буде гарантовано однією або кількома західними державами. Гарантами могли б виступити США, Велика Британія, можливо, Польща або якась інша комбінація держав.
Проте, як вони зможуть гарантувати безпеку України? Нова архітектура безпеки має бути чимось набагато вагомішим, ніж Будапештський меморандум. Вони могли б пообіцяти прийти на допомогу Україні, маючи у своєму розпорядженні звичайні (виключивши ядерні озброєння) збройні сили, якщо Росія знову порушить українські кордони. Мені прикро казати, що я не впевнена чи будь-яка з цих країн готова дати таку обіцянку…
Між іншим, країни Заходу, США та НАТО відповідають на ядерну загрозу Путіна. Така реакція називається стримуванням, і не є чимось новим з часів холодної війни. Захід і Росія замкнені в цих відносинах, і навіть якби Путін не розмахував ядерною зброєю, Захід не втручався б саме для того, щоб уникнути ескалації до ядерного рівня. Для України це прикра правда, але, мабуть, радісна для світу, оскільки ніхто не виграє від ядерної війни. Проте, схоже, що стримування працює на Путіна, який може розкидатися ядерними погрозами, щоб стримати Захід, але чомусь не працює для Заходу, який поводиться так, ніби не впевнений у власних силах ядерного стримування. Більша проблема полягає в тому, що ніщо не може стримати або запобігти застосуванню Путіним ядерної зброї проти України… Якщо він вирішить застосувати тактичну ядерну зброю, навіть як демонстрацію, щоб змусити Україну капітулювати, його ніщо не зупинить.
На жаль, я не можу дати суто інституційної відповіді щодо майбутньої архітектури безпеки, яка гарантуватиме безпеку України.
Ми пам’ятаємо, що дві держави, США та Велика Британія, були співпідписантами Будапештського меморандуму у 1994 році. Однак, коли у 2014 році його порушила Росія, ці держави не прийшли на допомогу Україні. Найкращою гарантією безпеки сьогодні є НАТО. Проте ми знаємо, що стаття 5 Вашингтонського договору, яка гарантує захист будь-якого члена НАТО у випадку нападу на нього, автоматично не застосовується, для її виконання потрібна одностайність Ради Північноатлантичного Альянсу. Деякі країни-члени також можуть вирішити не втручатися.
Можна, безумовно, подумати про конкретну структуру, або повернутися до невизначеності у рішучості захищати Україну, зокрема, посилаючись на ризик ядерної помсти з боку режиму Путіна.
З однієї сторони, конкретні альянси, як-от між Україною, Польщею та Великою Британією, корисні для гарантування безпеки, але ми знаємо, що, зрештою, все залежить від рішучості Сполучених Штатів. Тому я розумію своїх українських друзів, коли вони відчувають себе покинутими, і вважаю, що вони найкращий захист від російського режиму. Нарешті, конкретно, єдиною реальною гарантією безпеки для України був би кінець путінського режиму, але це ще невизначено… Особисто я вважаю, що миру, безпеки та стабільності в Європі не буде, доки Путін при владі.
Проте з іншої сторони, як зазначає український дослідник І.А. Храбан, трансформ ація глобальної архітектури безпеки «залежить від розвитку та функціонування трьох систем безпеки сучасної Європи: євроатлантичної, власне європейської та євразійської. Однак відносини між ними в контексті формування системи європейської безпеки можуть розвиватися за різними сценаріями, пов’язаними з динамікою відносин між цими системами» Найбільш реалістичними з них могли б стати три:
Перший — гальмування і фактичне зупинення формування та зміцнення системи безпеки Євросоюзу у воєнно-політичній сфері. Цьому може сприяти відсутність східної загрози й те, що в питаннях забезпечення своєї безпеки Західна Європа звикла покладатис на США. Скорочення соціальних програм за рахунок витрат на оборону виявилося не зовсім легким процесом. До того ж США неоднозначно ставляться до активізації євроінтеграційних процесів у воєнно-політичній сфері і внаслідок цього існують розбіжності в поглядах на це серед різних держав — учасниць ЄС. Це, в свою чергу, при консенсусному порядку прийняття найважливіших рішень, до яких відносяться воєнно-політичні, негативно впливає на розвиток системи.
Крім того, на сьогодні система явно відчуває перевантаження через неадекватність рівня соціально-економічного розвитку нових елементів у порівнянні із засновниками утворення. Не сприяє подальшому формуванню та зміцненню структури й розбіжності щодо стратегії та тактики ЄС, що існують в структурно-організаційному ядрі системи між традиційними застрільниками всіх євро інтеграційних процесів — Францією, Німеччиною та Великобританією.
У випадку реалізації першого сценарію НАТО зміцнює свої позиції та прагнення стати ключовою організацією майбутньої системи європейської безпеки. У цьому випадку можна очікувати, що з часом відбудеться більш чіткий поділ сфер відповідальності між НАТО та ЄС у сфері безпеки — на переважно воєнну сферу (НАТО) та переважно невоєнну (ЄС). НАТО буде забезпечувати організацію колективної оборони та проведення масштабних воєнних операцій, а ЄС — буде концентруватися на попередженні конфліктів і заходах післяконфліктного відновлення життєдіяльності, одночасно підтримуючи обмежену можливість проведення миротворчих операцій, оскільки Євросоюз має достатні фінансові, технічні та інші ресурси й певний досвід для успішного виконання таких завдань. Подальший розвиток подій приведе до того, що послабне рух до європейської єдності у воєнно-політичній галузі. Послаблення інтеграції призведе до втрати європейського інтересу до спільної політики.
Стратегія безпеки ЄС та прагнення його досягти рівня світового геополітичного центру опиниться під загрозою. ОДКБ буде поступово втрачати свої позиції як євразійська система безпеки через політику НАТО, яка проявлятиметься у намаганні дестабілізувати її структуру шляхом підтримання двосторонніх відносин з кожним або більшістю її членів, не підтримуючи з нею рівноправних офіційних відносин як з цільною структурою. Однак, можливо, на фоні глобалізації та асиметричних війн набуде подальший розвиток тенденція розчинення жорстких структур сучасних воєнно-політичних союзів, побудованих за шаблонами «холодної війни». Блокова і союзницька дисципліна буде поступово змінюватися у бік широких коаліцій проти загроз транснаціонального характеру.
Другий сценарій — воєнно-політична інтеграція Європи триває, але іде з різними швидкостями для окремих членів ЄС. Спостерігається дедалі більше розходження позицій щодо європейських інтеграційних процесів між Францією, Німеччиною, Бельгією та іншими країнами з одного боку і Великобританією, Данією, новими членами ЄС і т. ін. — з другого.
В такій ситуації США будуть активно підтримувати проатлантичні сили, НАТО залишається провідною силою, кістяком системи європейської безпеки, що формується. Однак не виключається можливість створення всередині ЄС альянсу провідних держав, сповнених рішучості провадити єдину політику та об’єднувати свої зусилля.
Третій сценарій — ЄС впевнено продовжує реалізувати СЗППБ та в її рамках — СЄБПО, створює боєздатні власні збройні сили з автономним від НАТО командуванням, виділяючи на оборонні потреби відповідні бюджетні кошти. Такому процесу значно сприятиме зміщення центру інтересів США в Азію в контексті реалізації їхньої стратегічної доктрини превентивних війн та вживання підготовчих заходів перед появою двох нових економічних і політичних гігантів: Китаю та Індії. Через консенсусний порядок прийняття рішень та особливу думку деяких держав — членів НАТО Альянс все більше не розглядатиметься США здатним бути ефективним військовим інструментом у їхніх війнах проти міжнародного тероризму.
Кажуть, що геополітика – це про географію і політику.
Політику можна формулювати, вибудовувати і здійснювати по-різному, але географію змінити не можна.
Я вважаю, що доля України – мати найкращі в світі землі, але і найгіршого у світі сусіда. У світі фахівців з міжнародних відносин існують навіть спеціальні концепції «пограничних держав», ось таких, на їх думку, як Україна, що знаходяться на кордоні цивілізаційних розломів.
Землі, які розташовані на розломах тектонічних плит, як, наприклад, Каліфорнія, або регіон Тохоку в Японії, постійно трясе, і подекуди – дуже небезпечно. Так і «пограничні держави» часу від часу «трясе» – їх суверенітет і безпека опиняються під загрозою, час від часу – смертельною.
Але це штучна теорія, несправедлива.
Сьогодні йдеться про майбутнє не лише України, а і європейської безпеки та світового порядку, заснованого на правилах та демократичних цінностях.
Отже, якою буде трансформація глобальної архітектури безпеки в контексті війни РФ проти України? На даний момент єдності думок з цього приводу у світі немає. Проте цілком очевидно, що ООН потребує кардинального перезавантаження. Архітектура безпеки у Європі та світі майже зруйнована. Я вважаю, що пізно думати про ремонт, час будувати нову систему. Людство робило це двічі, сплативши надто високу ціну — дві світові війни. У нас є шанс зламати цю тенденцію, поки вона не стала закономірністю. І почати побудову нової системи до мільйонів жертв, адже як казав В. Гюго: «Яке б не було наше сьогодні, світ – це наше завтра».
Список використаних джерел:
- Архітектура європейської безпеки в контексті формування сучасного трансатлантичного безпекового простору/Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку/Економічний часопис. О. С. Полторацький. Вип3-4, 2011.
- Виступ Президента України 19 лютого на 58-й Мюнхенській конференції з питань безпеки: URL: https://chornomorka.com/archive/22338-22339/a-15824.html
- Глобальна та національна безпека: підручник / авт. кол. :В..І. Абрамов, Г.П. Ситник, В.Ф. Смолянюк та ін. / за заг. ред. Г.П.Ситника. – Київ : НАДУ, 2016. – 784 с.
- Гриценко А. Точка відліку // Нац. безпека і оборона.-2009.-№9.-С.34-36.
- Офіційний Інтернет-сайт Організації Об’єднаних Націй: http://un.org
- Україна в умовах трансформації міжнародної системи безпеки. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. (Львів, 23–24 травня 2017 р.) / Упорядники: Мальський М.З., Кучик О.С., Вовк Р.В. – Львів: Факультет міжнародних відносин ЛНУ ім. І. Франка, 2017. – 134 с.
