HANDBOOK: як створити країну, яка працюватиме. Центр регіональних студій “ARIA”

22.07.2022 Без категорії

Розвиток і відновлення міст України за європейським зразком

Автори: Віталій Нестерук та Владислав Білашевич

Чи комфортно жити в наших містах? Як можна покращити життя у містах, попри значні проблеми із порушенням будівельних норм, нераціональне використання квадратних метрів, корупцію та брак коштів?

П’ять місяців триває повномасштабна війна російської федерації проти України. За цей короткий період часу агресор завдав величезну шкоду економіці та інфраструктурі міст України. Ці трагічні обставини змусили українську владу по-новому поглянути на принципи та стратегію розвитку території України, зокрема й у сфері урбаністики та містобудування.

Проблеми та хаос, що існують у наших містах – результат як проблем із містобудівною документацією та політикою, так і з урбаністичними підходами щодо покращення життєвих умов у місті. Незважаючи на це, українські міста переймають європейські містобудівні ідеї та послуговуються досвідом у розробці містобудівної документації.

Які ж є проблеми українського містобудування та урбаністики та яке їхнє вирішення?

  1. Чи потрібен містам України генеральний план та які альтернативи генплану існують в Європі?

Основною проблемою українських генпланів є їхня застарілість та неефективність в короткостроковій перспективі. Генеральний план – це документ, який визначає розвиток міста на наступні 20-30 років, але в сучасних реаліях такі терміни є великими, і, зважаючи на різні об’єктивні та суб’єктивні чинники, міста потребують більш короткострокових стратегій розвитку. Наприклад, Барселона повністю відмовилася від генерального плану міста на користь більш гнучкого та ефективного майстер-плану. Майстер-план є людиноорієнтованим та зрозумілим для особи, що не є експертом у сфері містобудування. У майстер-планах пропонується стратегія ущільнення міської зони, створення комфортних умов для мешканців міста (транспорт, зони відпочинку та ін), що відповідає критеріям Лейпцизької хартії, ухваленої країнами ЄС. Генплан є автомобілеорієнтованим, і саме акцентованість на транспортних схемах, магістралях, великих промислових зонах та моральна застарілість призводять до його неефективності. Найпоширенішою практикою у світі та Європі є поєднання генплану та майстер-плану, тож для України на початку це буде найоптимальнішим варіантом.

  1. Концепції інтегрованого розвитку міст.

В інформаційному матеріалі від мінрегіону подана порівняльна таблиця наявної містобудівної документації у країнах Європи та Україні на різних територіальних рівнях. На рівні міст у Німеччині та Угорщині існують так звані стратегії або ж концепції інтегрованого розвитку міст, які, на відміну від генеральних планів, працюють у короткій перспективі (3-5 або 5-10 років) і на основі аналізу потреб та проблем міста поліпшують ефективність та швидкість їх вирішення й дозволяють за невеликі часові проміжки втілити в реальність хороші інфраструктурні проекти. Українські міста потребують таких концепцій інтегрованого розвитку, оскільки це дозволить досягти високої результативності в розвитку міста. Такі стратегії є в деяких українських містах (Львів, Вінниця), і вони показують свою ефективність. Концепція інтегрованого розвитку є тим інструментом, що вирішить проблему неефективності генплану в українських містах і дозволить швидко розбудовувати та відновлювати міста, що є важливою складовою післявоєнної відбудови, яка потребує якнайшвидшого перезапуску міст та економіки.

  1. Що робити з величезними промзонами в містах та чи потрібно їх відновлювати?

Тенденція будування великих заводів у центральних районах міст відійшла в далеке минуле. У більшості українських міст є старі, усіма забуті заводи. Актуальним є питання про те, що робити із залишками таких заводів, які вже не функціонують та займають величезну незадіяну територію?

На нашу думку, це ідеальні зони для громадського простору: парків, зелених зон, коворкінгів та стартап центрів. Це допоможе створити нові робочі місця, активізує життя району та приваблюватиме нових жителів міста та туристів. Для втілення ідей потрібно лише бажання міської влади та зацікавлені інвестори з амбітними ідеями. Прикладами вдалих реконструкцій підприємств можуть бути реконструкція заводу “Арсенал” у Києві, який із забутої промзони був перетворений у сучасний простір громадського життя із фуд кортами, місцями для коворкінгу, затишними локаціями для відпочинку, зберігши при цьому історичний каркас цехів.

  1. Зміни до державних будівельних норм після війни: не на часі чи нагальна проблема?

Війна внесла власні корективи в містобудування та звернула увагу на питання безпеки житла, з’явилася потреба переглянути містобудівні норми для новобудов. До прикладу, виконком Львівської міської ради затвердив нові стандарти в будуванні житлових новобудов. Хоча й виконком не може вносити змін до ДБН, але важливість змін, запропонованих ЛМР, є беззаперечною, і чим швидше такі зміни будуть прийняті, тим більше шансів буде в громадян України на отримання безпечних умов для життя. Постановою ЛМР пропонується: підземні паркінги забезпечити всім необхідним для укриття жителів, приміщення мають бути безбар’єрними для маломобільних громадян, укриття повинні забезпечуватися принаймні двома виходами, на поверхах мають бути окремі укріплені кімнати безпеки. Чи будуть нові стандарти внесені до державних будівельних норм та як контролюватиметься їх дотримання залишається відкритим питанням.

  1. Чи потрібно розвивати велосипедну інфраструктуру? Як зменшити затори в містах?

Українські міста переважно повільним темпом розвивають велосипедну інфраструктуру, стикаючись з проблемами браку фінансування та нерозумінням концепції. Зважаючи на чималі затори у великих містах, з’являється питання – як їх вирішити? На нашу думку, є декілька ідей, які сприятимуть зменшенню заторів. Першим варіантом є створення та розвиток велосипедної інфраструктури, збільшення кількості велосмуг та велодоріжок, заохочення громадян до переходу на “здоровий” транспорт новими ініціативами, розвиток сервісів оренди велосипедів та самокатів, створення системи винагород, прокладення туристичних велосипедних маршрутів. Перехід на велосипеди є загальноєвропейським трендом останніх років, і хоч для України це буде не швидкий процес, але результат того вартий.

Другим способом є збільшення важливості виділених смуг для громадського транспорту та розвиток транспортної системи міста, адже її малорозвиненість сприяє вибору містян добратися до місця призначення автомобілем. Виділення смуги громадського транспорту дасть інтуїтивну пріоритетність у виборі засобу переміщення по місту. Чи спричинить це збільшення заторів для автомобілів? Відповідно до парадоксу Бреса, збільшення кількості смуг зменшує затори, отже це твердження буде неправильним.

Однією з проблем, на які найважче дивитися урбаністу, є використання потенційного громадського простору типовими асфальтованими парковками. Як вирішити проблему? Безкоштовні паркомісця у центральних районах міст, де ціна землі є високою, породжують пріоритетність автомобільного пересування, тому варто відводити окремі ділянки під платні парковки. Іншу частину паркомісць варто віддати на громадський простір. У випадку браку фінансування можна користуватися тактичним урбанізмом, коли простою розміткою, стовпчиками та озелененням можна прикрасити громадський простір, не витрачаючи значних коштів.

Розвиток річкового транспорту в контексті подій 2022 року

Автор: Максим Грущенко

Річковий транспорт є найдешевшим та екологічним засобом транспортування великої кількості вантажу та людей. Розвиток річкового транспорту та інфраструктури супроводжувався розквітом таких держав, як Нідерланди або Велика Британія. Внутрішній водний транспорт забезпечує відносну безпеку переміщення, адже сам транспорт перебуває переважно в межах однієї країни. Також він створює велику кількість робочих місць, оскільки, крім екіпажу барж та кораблів, повинні бути працівники, що займаються доглядом річкових каналів та шлюзів, конструюванням, будівництвом кораблів та інженерних споруд. До того ж, чиновники в спеціальних державних органах повинні регулювати цю сферу, а екологи – стежити за навколишнім середовищем.

Цей вид транспорту виступає як альтернатива іншим способам перевезення. Нижче буде коротко описано Чому? Як? треба його використовувати та за які гроші можлива реалізація масового річкового судноплавства.

Розділ 1 

Чому ми повинні розвивати річковий транспорт?

Інтереси відносно розвитку було поділено на дві категорії: національні та міжнародні.

І – Стратегічні національні інтереси

  • Якщо Україна хоче бути повноправним членом європейської спільноти, то обов’язково повинна розвинути на різних рівнях сферу річкових перевезень. Щодо практичної складової, то у грудні 2020 року було ухвалено Закон України “Про внутрішній водний транспорт”. Цей акт в першу чергу є процесом євроінтеграції.
  • Вище було зазначено, що річковий транспорт є дешевшим, ніж вантажівки чи морські кораблі. Наприклад, перевезення однієї тони зерна на відстань 300 кілометрів у Франції коштує 10 євро, тоді як автомобілі та поїзди є дорожчими – 15 та 18 євро відповідно на однакову відстань та вагу зерна.
  • Усі канали та шлюзи будуть обслуговуватися, тому транзит через них повинен бути платним, як автобани в Євросоюзі. Це може стати джерелом додаткових надходжень у бюджет.
  • Розбудова комплексної інфраструктури для річкового транспорту (створення-використання), якій потрібна велика кількість високоспеціалізованих кадрів та значні ресурси, неодмінно призведе до підняття престижу України серед інших держав, в першу чергу сусідніх, таких як Румунія та Польща.

ІІ – Міжнародна ситуація

  • Повномасштабне вторгнення Росії в Україну призвело до жахливих наслідків для морського судноплавства, адже фактично заблоковані такі важливі портові міста як Одеса, Миколаїв та Чорноморськ, а місто Маріуполь практично знищене та перебуває під окупацією. Через блокування морських суден важко організувати експорт сільськогосподарських товарів. Тому страждає агросектор як один із найбільш прибуткових в Україні, адже він становив близько 40% від загального експорту за станом 2021 року. Річкове судноплавство може виступити альтернативою морському.
  • Відсутність експорту зерна може призвести до глибокої продовольчої кризи, адже, наприклад, такі країни як Єгипет та Бангладеш з населенням 102 млн та 164 млн людей відповідно сильно залежать від українського зерна, а Нігерія та Ефіопія можуть постраждати через голод власного населення. Не варто забувати і про можливий голод всередині нашої країни та на територіях, над якими тимчасово втрачено контроль. Окрім цього, аномальні погодні умови, обмеження експорту сільськогосподарської продукції та вивіз зерна в Росію з окупованих територій України можуть призвести лише до погіршення ситуації.
  • Дунайська комісія – одна з найстаріших міждержавних установ в світі, яка контролює судноплавство по Дунаю з 1948 року. В грудні 2020 року Україна вперше за часи незалежності стала головою Комісії: нею з 2021 і до 2023 року керуватиме амбасадорка України в Угорщині Любов Непоп. Особливістю є те, що через війну Дунайська комісія вирішила відсторонити Росію від роботи. Також ми зможемо зменшити румунську монополію в Нижньому Дунаю. Ця унікальна ситуація дає нам можливість лобіювати власні інтереси не тільки для масового запуску річкового транспорту в гирлі Дунаю, але й в басейнах інших річок, таких як Дніпро, Дністер, Західний та Південний Буг.
  • Перспективним є теоретичний проект об’єднання басейну Дніпра та Дунаю за допомогою складної системи шлюзів та каналів, про що заявляла Любов Непоп в своїй авторській статті. Це набагато спростить процес торгівлі з європейськими державами

Розділ 2 

Як Україна повинна розвивати річковий транспорт?

І – Проблематика

  • Одним із важливих моментів є екологія та стан навколишнього середовища біля річок. Незважаючи на екологічність цього транспорту, потрібно впровадити суворі норми та покращити законодавство, пов’язане з регулюванням забруднення водних артерій, каналів та територій, що з ними суміжні. Також необхідно створити на каналах екодуки – мости для тварин. Серед цікавих проектів варто відзначити ініціативу створення нового флоту «Green Danube Fleet» та австрійський проект «Verbund», ціллю якого є створити центри продукування водню в Південно-Східній Європі та транспортувати його через Дунай.
  • Баржі неможливо буде використовувати, якщо не буде потрібної інфраструктури – суднобудівний верфей, ремонтний верфей, портів, каналів та шлюзів. У цьому плані Україна значно відстає від європейських країн, враховуючи останній події в нашій державі. Додатково можна навести загальну статистику перевезення в внутрішніх водах: «У 1990 році обсяг внутрішніх перевезень річковим транспортом в Україні становив майже 67 млн т на рік, на теперішній час (2019 рік) цей показник скоротився до 8 млн. т.»

Загальна статистика інфраструктури:

  1. 2 судноплавні річки, по яких регулярно йдуть рейси – Дунай та Дніпро;
  2. 6 шлюзів на річці Дніпро (Каховський шлюз в Херсонській області);
  3. 24 мости різного призначення (5 мостів в Херсонській області);
  4. 27 портів, більшість знаходяться на Дніпрі ( 6 портів в Херсонській області);
  5. 6 ГЕС (Каховська ГЕС знаходиться в Херсонській області).

Для підвищення продуктивності використання внутрішнього водного транспорту існують канали. Більшість каналів перебувають у занедбаному стані. Загалом, їхня кількість незадовільна для розвитку річкового транзиту. Існують 4 великі судноплавні канали, один з яких є процесі реалізації, а ще один існує лише на папері:

  1. Дністровсько-Цареградське гирло;
  2. Глибоководний судновий хід «Дунай-Чорне море» (в процесі реалізації);
  3. Бузько-Дніпровсько-лиманський канал;
  4. Азово-Чорноморський канал (проект по об’єднанню Чорного та Азовського морів через Перекопський перешийок – наразі його неможливо реалізувати).

Варто згадати про малу кількість самого річкового транспорту, враховуючи велику територію та кількість річок. Їхній занедбаний стан застарілість впливає на можливість здійснення перевезень річкою.

Далі йде пункт, який носить більш філософський характер. Найважчою є реформа будь-якої сфери діяльності людини, бо зміна системи не буде потрібною, якщо люди не змінять себе зсередини. Існує багато різних реформаторів, які вміють добре закликати до змін та критикувати чиновників, але коли до їхніх рук потрапляють інструменти для втілення реформ, то часто через брак волі, розуму та низькі моральні цінності, вони стають тими, до кого вони самі ставилися найбільш негативно.

Або ж існує інший випадок, коли «старі люди» проводять псевдореформи, щоб зберегти свої посади, прикриваючись новим розумними словами. Для вирішення такої дилеми, потрібно мати хорошу систему освіти, яка могла б пропагувати моральні якості та служіння державі, водночас, розкриваючи таланти кожного індивіда, проте це не основна тема есе.

Річкові порти – це стратегічні об’єкти, тому вони можуть стати ціллю для ураження ворогом під час війни. Мова йде не тільки про Росію, а загалом. Також при збільшенні транзиту по річці Дунай, потрібно буде реалізувати більш складну систему річкової та прикордонної охорони.

ІІ – Фінансування

Однією з найважливіших тем є фінансування будь-яких економічних проектів, особливо якщо в країні відбувається екзистенціальна війна. Пошук джерела фінансування, як і сама відбудова України, можлива буде лише після підписання миру, перемир’я або замороження конфлікту. Можна розділити тип фінансування на два типи:

Внутрішній – до нього входять державні програми, ініціативи приватного українського бізнесу та гібридні програми, де держава та бізнес будуть кооперуватися. Недоліками є мала кількість зацікавлених приватних компаній, низький контроль держави, невеликий об’єм капіталовкладень через збанкрутілі підприємства та ризики, пов’язані з будівництвом в нестабільній країні. Серед переваг можна насамперед відзначити, що фінансування «зсередини» не буде означати фінансову залежність від міжнародних організацій та інших держав, тобто вони не будуть диктувати свої інтереси. Варто запам’ятати, що безкоштовний сир є лише в мишоловці, і це також стосується міжнародних відносин.

Зовнішній тип фінансування організовується суб’єктами політики, такими як інші держави, міжнародні та регіональні організації, ініціативи іноземного бізнесу, фондів, транснаціональних корпорацій (ТНК). Враховуючи, що уряд США відбудував післявоєнну Європу, то після війни з Росією план економічної відбудови буде в своїх масштабах грандіозним, тому зовнішнє фінансування в об’ємі капіталу буде набагато кращим, ніж внутрішнє, але як було згадано вище, воно буде ставити Україну в першу чергу в економічну та політичну залежність. Також важливим є те, що інші країни не повинні вважати нашу державу «санітарним коридором» між Заходом та Сходом. Ми на довго не позбавимось від цього статусу, якщо бажаємо зберегти право на претензії та повернення до нашого складу окупованих територій.

Якщо звичайних людей спитають, що є найголовнішим в економіці держави, то більшість, ймовірно, відповість, що це прагматичне використання грошей. Частково вони будуть праві. Але, окрім цього, є те, без чого ми не зможемо жити – прісна вода. Саме вона є джерелом для існування агросектору, важкої промисловості, IT-технологій, текстильного виробництва, космічних кораблів та теплої ванни у кожному домі.

Важко дивитись на забруднення річок та озер. Особистий вибір кожної людини про те, як найменше забруднювати водойми, нічого не вирішить. Потребується колективізм, тобто спільне вирішення проблеми. Наскільки чистий чи брудний внутрішній світ людей, відповідно таким буде й зовнішній. Тому для реалізації проектів, пов’язаних з найголовнішим ресурсом, потрібно підходити з найбільшою суворістю. За мудрої політики щодо річкових ресурсів, ми зможемо знайти гармонію між промисловим користуванням та існуванням природи.

Отже, головною метою цього есе є довести, що існує альтернативний, дешевший та більш екологічний спосіб перевезення сировини, як насіння соняшника та зерна. Окрім цього, реалізувати цей проект найбільш можливо є на річці Дунай. Після налагодження системи побудови чи реструктуризації портів, шлюзів, ГЕС та ГАЕС ми зможемо власний досвід використовувати для інших судноплавних річок, таких як Південний Буг чи Дніпро.

Сумним є те, що цей вид транспорту досі залишається «в тіні», тоді як в Європі він починає набирати популярності.

“Обличчя” України

Автор: Шара Ярослава

“Дармоїди!”, “Тільки і роблять, що п’ють вино і живуть за рахунок податків, які платять прості українці!” — саме так і, на жаль, більшість людей сприймають представників України, які вирішують нагальні справи на міжнародній арені. Дипломатія із давніх часів допомогала народам із різними цінностями, культурами, мовами співіснувати один із одним. Її важливість підтверджується численними прикладами, аргументами. Із життєвого досвіду можна сказати, що людині, яка не вміє домовлятися або не хоче, дуже важко живеться. Із геополітичної точки зору, будь-яка закрита система не може довго існувати. Що стосується сучасної української дипломатії, то не варто багато розписувати, чому вона нам потрібна, спираючись на сьогоднішні реалії. Вона нам потрібна, і для нашого покоління існує низка викликів, які необхідно прийняти, і врешті-решт визначити, яке наше обличчя.

Імідж країни

Чому на початку було згадано про обличчя?

Імідж є невід’ємною частиною образу будь-якого суб’єкта — людини, компанії, партії і, звичайно, країни. Імідж — це частина культурної дипломатії. На якому рівні вона зараз? Завітайте якось на сторінку Культурної дипломатії України від МЗС, яка була створена в 2015 році, і ви побачите, що там немає жодного допису. “Так у нас же цим займається новостворений (2017 рік) Український інститут!” — можна сказати. Однак він та ще низка проектів від Парламенту носять більш бюрократичний характер, а пункти, прописані в ухвалених документах, виконуються повільно. “Завдяки” такій бездіяльності ми й маємо, що за кордоном російська пропаганда вільно заражає ЗМІ, а для українців, які змушені були тікати від війни в інші країни, написи пишуть своєю мовою та мовою окупанта.

Низький рівень співпраці із країнами Азії

Україні пощастило й одночасно — ні розташуватися в серці материка Євразія. Це дало можливості розвивати зовнішню політику в кількох напрямках. Однак зараз ми спостерігаємо, що вона зсунулася в бік Європи та Північної Америки. А як же Азія? 

  1. Близький Схід

Цей регіон є перспективним з точки зору національної безпеки України. Однак результати відносин із його країнами є не такими оптимістичними через брак єдиної зовнішньополітичної стратегії у цьому регіоні. росія має значний вплив на Близький Схід, тому наша неприсутність на цій території дає їй змогу ще більше поширювати владу, що можна підтвердити відмежуванням країн Близького Сходу від “конфлікту між росією та Заходом”. 

  1. Південно-Східна Азія

Війна показала нам, що важлива не лише підтримка Європейського Союзу, що лідерами на континентах може бути практично кожен. Тож і відносини потрібно підтримувати з усіма по максимуму. Новина про те, що Посольство Філіппін в Україні керується через москву, більш ніж вразила.

  1. Китай

Наразі наш напрямок закріплений у Конституції: ми рухаємося в Європу. І цей шлях буде важко змінити, принаймні у найближчі 10 років. Такий рух символізував, я вважаю, “відхід від Азії”, зокрема від Китаю. Необхідно зазначити, що сила Сполучених Штатів Америки вже не на тому рівні, якою вона була в 90-х та 2000-х роках, отже, у недалекому майбутньому Китай, чия економіка під час пандемії COVID-19 не так сильно постраждала, а ще й “виручила” інших, має всі шанси стати світовим лідером. Ця країна може протистояти багатьом європейським країнам. Ця країна має вплив на Південно-Східну Азію та Африку. Ця країна може “дати ляпаса” росії. Однак не бачить в цьому особистої вигоди, національного інтересу. Для цього нам потрібно налагоджувати не лише економічні відносини, які характерні динамічним розвитком із 2020 року, а й політичні, дипломатичні. І, звичайно, тут не обійшлося без відсутності Посла України в КНР. Після смерті Сергія Камишева в лютому 2021 році, відносинами із Китаєм займається Жанна Лещинська, Тимчасова повірена у справах України в КНР.

Дії

  1. Популяризувати українську мову за кордоном. Щоб почати з великого, як кажуть, спочатку потрібно розібратися із собою. Заборонити політикам виступати у ЗМІ російською (до прикладу, Арестович), не використовувати російську у публічних місцях: школах, дитсадках, держорганах, тощо.
  2. У туризмі використовувати іноземну та українську мови.
  3. Не давати поширюватися російськомовній музиці, створеній в Україні, за кордоном.
  4. Розбити стереотипи: гопак, сало і горілка. Наша культура набагато глибша, більша і величніша. Заохочувати молодь вивчати традиції своєї країни.
  5. Сприяти розвитку студій української культури, історії та мови за кордоном. Щоб українська була перспективною. Щоб не писали: “Ну, у вас класна країна, але в нас бізнес із росією, тому ми вчимо їхню мову”. 
  6. Запобігати поширенню російської пропаганди у західних ЗМІ. Можна залучити всі ланки суспільства. Від народних флешмобів, які висвітлюють правдиві події, до політиків, які мають закордонні зв’язки і можуть проводити роз’яснювальні бесіди. Також необхідно створити свою пропаганду, якби це дивно не звучало. 
  7. Заборонити українським музикантам співпрацювати із закордонними лейблами, філії яких знаходяться на території російської федерації. 
  8. Нарешті розробити стратегію щодо всіх регіонів. Виділити окремі групи політиків або дипломатів або оформити співпрацю між Кабінетом Міністрів та дипломатичним корпусом, і вони будуть відповідати за розвиток співпраці у всіх сферах із кожним регіоном: хоч це Близький Схід, хоч Африка, хоч Латинська Америка. 
  9. Визначити, які регіони та, власне, країни є ключовими для нашої національної безпеки.
  10. Відправити дипломатичну місію у Філіппіни.
  11. Назначити Посла в Китайську Народну Республіку.

Ментальний та інформаційний простір

Автори: Софія Шайда та Марія Бондаренко

Війна – явище, що розділило життя українців на до та після. Явище, яке зробило актуальним питання, що ж висвітлювати у ЗМІ?

Проблеми, про які варто говорити:

  • “Синдром уцілілого”. Йде мова про українців із зон бойових дій, чиї близькі загинули, або ж, навпаки, про українців, які ще не зіштовхувалися із подібними жахами. У цьому випадку медіа має розповідати людям, що звинувачувати себе – не правильно, адже психіка не витримує такого навантаження.
  • “Синдром відкладеного життя” – ще один синдром, із яким потрібно боротися постійно. Особливість війни полягає у тому, що люди мають почати цінувати життя, і, головне, почати жити і не відкладати все на потім.
  • “Синдром біженця”. Ну як же без суперечок між українцями зі Східної України та Західної України? Мовне питання, хто винен у війні і т.д. Зараз необхідно бути об’єднаними та міцними як камінь. У ЗМІ необхідна популяризація того, що ми всі – рідні. 

Питання самоідентичності

Українці повинні усвідомлювати, що війна ведеться не лише в зонах бойових дій, а й в інформаційному просторі.  

Важливі кроки:

  • Відродження традиційних свят та демонстрація їх у ЗМІ, відтворення цієї атмосфери та нагадування про те, які ми маємо обряди, звичаї святкування певних знакових днів.
  • Особлива увага інформаційному простору. Важливим є викорінення думки про те, що зарубіжні книги завжди кращі. 
  • Популяризація українських виконавців. Попри війну проблема невідмови від російськомовного контенту серед українського народу існує і дотепер. Тому важливо не просто заборонити російську музику в місцях масового скупчення людей, а й просувати наше, українське, особливо молодих виконавців.
  • Двомовність. Думка про те, що якою мовою говорити – “не на часі”, має відійти в небуття. Ми маємо показувати, що наша мова – українська, говорити про її історію. Ким же ми себе відчуваємо, хто наші пращури?Після культурного усвідомлення російська мова покине наш простір.

Медіаграмотність та критичне мислення:

Питанню розвитку рівня медіаграмотності населення часто не надавалося достатнього значення як на національному рівні, так і на міжнародному. Натомість, величезну частину держбюджету російська влада роками витрачала саме на створення ботоферм для поширення фейків та для спричинення внутрішніх конфліктів у десятках країн та регіонів. Тімоті Снайдер у своїй книзі «Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка» чудово показав, як працювала пропаганда російського каналу RT у різних країнах  та як звичайні пости у соцмережах впливали чи то на хід виборів у США та Франції, чи то на брекзит Великобританії. А що вже казати про ситуацію в Україні… 

Саме тому, зараз, як ніколи, важливо знайти реальні методи підвищення обізнаності українців щодо впливу пропаганди й російських наративів, а ще посилити міжнародну співпрацю у цьому питанні. 

Що тут важливо:

  • Соцмережі вже давно перестали бути просто платформою для красивих фото та мотиваційних цитат, зараз вони є потужним глобальним інструментом, який можна використати як для благородних, так і для нищівних цілей. Тому доречно було б запровадити додаткові уроки із грамотного використання соцмереж та розпізнавання фейків в українських школах та включати це питання в рамки обов’язкових навчальних предметів університетів, щоб формувати свідомих користувачів ще з молодого віку.
  • В Україні вже існує декілька проектів, які націлені на розвиток критичного мислення населення та які демонструють реальні приклади й інструменти для розпізнавання брехні в інтернеті чи на телебаченні. Одним із успішних прикладів цього є «Фільтр» – Національний проєкт з медіаграмотності Міністерства культури та інформаційної політики, який активно просуває себе і на українських заходах, як от Lviv Media Forum і на європейських. Проте все ж, фінансування цієї сфери з боку влади не є достатнім, а попит доступної інформації не задовольняє пропозицію громадян із низьким розумінням важливості фільтрації інформації. Тому збільшення локальних проектів із медіаграмотності та грантів і партнерств для їхнього розвитку мають стати одним із ключових напрямків місцевої та державної влади.
  • Часто найактивнішим розповсюджувачами фейкової інформації є старші люди, яким важче освоїти нові технології. Створення спеціальних «Днів критичного мислення» у місцевих громадах за участі волонтерів та із залученням пенсіонерів стало б хорошим вирішенням як конкретної проблеми, так і  подолання бар’єру між старшим та молодим поколінням.
  • Російські мультики, фільми, телепередачі та контент у соцмережах роками впливали на підсвідомість українців та закарбовували там певні наративи щодо нашої мови, культури і нації загалом. Тут вирішення є очевидним. Необхідно якнайшвидше позбутися усього російського, де ключовою, в основному, є не творчість, а пропаганда. 

Правова реформа в Україні

Автор: Павло Радь

Не менш важливим аспектом повоєнної трансформації України є реформування правової системи і зміна ставлення до права як такого. У контексті цього важливо виділити два блоки змін: на рівні держави й на рівні індивіда. Хоча питання реформування правової системи постало після розпаду СРСР, за тридцять років незалежності воно не втратило своєї актуальності, а певні болючі питання залишились не вирішеними й до сьогодні.

Варто розпочати з рівня індивіда й зміни ставлення до права. Як відомо, згідно із статтею 5 Конституції України “носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ”. Саме народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Незважаючи на існування цієї конституційної норми, українцям досі не вдалося позбутися розуміння права як виключно державної волі, такого собі Орвеллівського Старшого Брата, який тримає під прицілом свого погляду всіх і кожного. 

Індивід через наслідки проживання в закритій і тоталітарній системі, де цінність держави переважала над цінністю людини як особистості, сформував викривлене розуміння права. Починаючи із радянських часів, право було предметом ідеологічної заангажованості, тож воно мало бути вірним слугою комунізму. Як результат, поняття права і закону були тотожними, а радянська машина монополізувала не лише законотворчу діяльність, але й процес правотворення. Цю проблему, наслідки якої ми пожинаємо і сьогодні, отримала в спадок правова система незалежної України. Варто зрозуміти, у чому полягає її небезпека. 

По-перше, знак рівності між поняттям права і закону створює спокусу використовувати право для встановлення більш контрольованого, можливо, й авторитарного ладу. Варто згадати, як за президентства Януковича відбувалися схожі процеси, метою яких була узурпація влади в руках правлячих еліт. 

По-друге, злиття права і закону спричиняє підміну правових понять, постійну зміну і переписування нормативних актів в інтересах певних груп, породжує проблему правового нігілізму серед населення і ніяк не сприяє формуванню правосвідомості на рівні індивіда. Постійна зміна законодавства трансформувалась у зневажливе ставлення до права, небажання дотримуватися правових норм. Зневажливе ставлення до права частково й породжує анархічність українського суспільства, що є наслідком бажання не коритися абсурдним правовим приписам, які прямо і доволі сильно зачіпають інтереси індивіда. Саме тому комбінація з юридичних норм, метою яких є обмеження населення у здійсненні його прав, не може існувати, адже в кращому разі увінчається її недотриманням, а в гіршому – вибухом громадського невдоволення. Хоча правовий нігілізм став вакциною від авторитаризму, він ще більше поглибив інфантильність українців. 

Багато громадян нашої держави зайняли позицію приреченості, втратили віру до змін, а як наслідок – інтерес до будь-яких внутрішньо- і зовнішньополітичних питань, які не мають на них прямого і безпосереднього впливу. Ключем до вирішення цієї проблеми є формування правосвідомості, яка є знанням, яке відображає такі соціальні явища, як право, усі його різноманітні зв’язки і співвідношення із законодавством, юридичною практикою та знаннями про історію його становлення як соціального явища. 

Центральне місце людини в правовій системі, що випливає із Хартії основних прав Європейського Союзу, в контексті європейської інтеграції нашої держави створить передумови для подолання нігілістичного сприйняття права та формування правосвідомості серед населення. Для цього необхідна не лише просвітницька і едукаційна робота, але й реформування правової системи на рівні держави.

Реформування правової системи України тісно пов’язують із адаптацією нашого законодавства до законодавства ЄС. Цей процес у своєму розумінні є дуже широким, він потребує окремого дослідження, тому, якщо виділяти найважливіші аспекти, першочерговим завданням є становлення реального верховенства права в Україні, тобто дотримання статті 8 Конституції України, яка проголошує принцип верховенства права в нашій державі. 

17 червня під час засідання Європейської комісії Урсула Фон Дер Ляєн виділила низку реформ, необхідних для руху в ЄС. Це, зокрема, реформа КСУ, продовження судової реформи, призначення керівника САП, боротьба з відмиванням коштів, реалізація антиолігархічного закону, узгодження аудіовізуального законодавства з європейським, зміна законодавства про національні меншини. Цей список можна доповнювати, проте реформи, про які говорила президентка Єврокомісії, мали би бути реалізовані до цього часу, а не бути завданням «мінімум». 

Насправді проблема має глибший характер, а вищенаведені зміни не будуть повним її вирішенням. Щоб забезпечити дію принципу верховенства права необхідно припинити хаотичне реформування суспільних і владних інститутів, ціллю якого є не бажання проведення ґрунтовних реформ, а демонстрація хоч якогось результату західним партнерам. Насамперед необхідно реформувати законодавчий процес, зміни якого є неможливі без парламентської реформи. Важливим є прийняття Закону України «Про правотворчу діяльність», який поки що залишається лише проектом. Необхідні також зміни в Конституції України, які встановили би більш чіткі конституційні вимоги до законодавчого процесу й закону, а також упорядкували б систему влади в Україні. Важливо чітко встановити функції усіх гілок влади, а головне – їхню незалежність. Ідеї Джона Локка і Шарля-Луї де Монтеск’є не мають бути лише ідеями без практичного втілення, а навпаки.

Зміни правової системи і ставлення до права серед індивідів мають іти пліч-о-пліч. Будь-які реформи мають здійснюватися в інтересах суспільства, враховуючи реальний стан справ. Нормативно-правові акти повинні не лише відповідати міжнародно-правовим стандартам, але й мають мати чіткий механізм реалізації встановлених прав і обов’язків. Становлення верховенства права, а відповідно й здійснення правотворчості в інтересах носія влади, тобто народу України, відродить віру людей у державу, у право і в самих себе. Подолання правового нігілізму і створення умов, де всі діють за чітко встановленими правилами є ключем для того, аби вирватися із постійного коловороту невдач.

Українська політика

Автор: Данило Чопик

Видимих змін в повоєнній Україні повинна зазнати й політична система. За роки незалежності в нашій країні неодноразово змінювався розподіл влади між президентом та парламентом, що певною мірою гальмувало політичний розвиток нашої державності. З 2014 року Українській Державі врешті-решт вдалося стати на правильний шлях та стабілізувати вимір політики. Помітним імпульсом у конструюванні оновленої політичної системи стали ліквідація мажоритарної виборчої системи та реформа децентралізації. 

Повномасштабне вторгнення Російської Федерації вказало на основні вади соціально-політичної моделі України. Отримання статусу кандидата на членство в Європейському Союзі спонукає нашу державу поглибити процес активних й системних реформ та скористатись історичним вікном можливостей. У цьому контексті набуває більш актуалізованого значення проблематика реформування політичної системи в Україні. 

Сім кластерів, що лежать в основі звіту Єврокомісії, зумовлюють гостру потребу для українських парламентарів кардинально видозмінити процедури ухвалення законопроєктів, що стосуються імплементації нормативно-правового законодавства ЄС. Законотворчі процеси повинні бути демократизованими та виступати наріжним каменем у виконанні державою своїх євроінтеграційних зобов’язань. В умовах стратегічної необхідності успішної реалізації конституційно закріпленого зовнішньополітичного курсу інтеграції в західні структури виникає доцільність щодо запровадження спеціальної процедури у Верховній Раді задля ухвалення законів, покликаних адаптувати вітчизняне законодавство до правових європейських стандартів. Сучасна модель прийняття законодавчих актів містить низку недоліків, які потребують невідкладного коригування. Зокрема, депутати досі можуть вносити правки, які пізніше не підлягають перевірці спеціалізованими комітетами ВРУ. Також відсутні методи верифікації законів у відповідності до норм права ЄС. Тому існує ризик, що законопроєкти, які проголошуються євроінтеграційними, можуть прийматись з грубим порушенням уже згаданих норм або ж взагалі втрачати першочергово задуманий контекст. 

Вартим уваги є досвід низки європейських держав, де ухваленню таких законів надають особливого значення. У небайдужій для нас Республіці Польща до кожного законопроєкту, що вносять до Сейму, додається пояснювальна записка. У ній має бути вказано, чи відповідає законодавча ініціатива нормативно-правовим критеріям ЄС. Далі канцелярія Сейму проводить експертизу на відповідність законопроєкту праву Союзу. Важливо зауважити, що процедура імплементації актів ЄС має окремо встановлений графік та строки. Можна констатувати, що існує чітко регламентований алгоритм, який дозволяє якомога швидше європеїзувати законодавство. Ідею щодо розробки схожого механізму прийняття законів український парламент може взяти на око вже зараз. Це дозволить пришвидшити євроінтеграційні темпи, а також зробить українську політичну систему менш вразливою в еру відбудови. 

Важливу роль в процесах державотворення та модернізації політичної системи України повинна продовжувати відігравати інституціоналізація. Стійкість як політичних, так й інших інститутів є запорукою ефективного функціонування й взаємодії всіх гілок влади та гарантією забезпечення верховенства права в усіх сферах. Інститути – це також і про стабільність та соціальний порядок. Незалежність фінансових й антикорупційних органів у свою чергу каталізує формування нового базису для структуризації державних інституцій і державного управління. Без цієї опції наша економіка ніколи не зможе стати надзвичайно ефективною.

Елементом диспутів та суперечок в повоєнний час залишиться проблема дуалізму виконавчої влади, який закладений в Конституції. Повноваження Президента та Прем’єр-міністра в дечому перегукуються, що створює небажаний негативний фон в політичній площині. Передумови для конфліктів між Президентом та Прем’єром, які в більшості випадків несуть політично вмотиваний характер, необхідно усунути. Політичне двовладдя не є ознакою справжнього демократизму. Саме обмеження контролю Кабміну над виконавчою гілкою підривають його здатність впроваджувати свою політику.

Закріплення в Конституції чітких принципів й повноважень влади дозволить створити більш ефективну модель державного управління. Однак це зовсім не означає, що Україні доведеться перейти до президентської чи парламентської форми правління, позаяк обидва варіанти не обов’язково видадуть бажане за дійсне. 

Натомість для ліквідації цих переплетень важливо буде ухвалити пакет законів, які детально регламентуватимуть увесь спектр повноважень і механізмів виконання відповідних функцій органами державної влади. І хоч у нинішніх умовах Президент контролює і уряд, і парламент через наявність безпрецедентного вотуму довіри з боку громадян, важливість змін в політичній архітектурі обумовлена необхідністю мінімізувати ризики потенційної  руйнівної внутрішньополітичної кризи в майбутньому. Відчутною проблемою, яка блокує створення цілісної вертикалі виконавчої влади, є існуючий порядок призначення голів державних регіональних адміністрації, де первинними повноваженнями володіє Президент. Закріплення цієї прерогативи за Кабінетом Міністрів дозволило б сформувати дієву політичну ієрархію моноцентричного спрямування. Украй важливо, щоб розробки конституційних проєктів чи законодавчих ініціатив не зловживали суспільною потребою у встановленні належної системи стримувань і противаг.

Не останню роль у забезпеченні продуктивної діяльності політичної системи в країні відіграє громадський фактор. Цей напрямок передбачає узгоджені дії політичних еліт, які мобілізують людські і матеріальні ресурси задля вирішення суспільно значущих завдань. Це ще також й про уніфіковані дії політичних партій та громадських об’єднань, які надають системі політичної участі більш проактивної динаміки. 

Така інтеграція дій є оплотом соціалізації між громадянами і владою, що сприяє взаємній реалізації завдань громадянського суспільства й політикуму. Цілком імовірно, що під час майбутніх виборів політичні сили будуть складати свої програми, відштовхуючись від реалій євроінтеграційного шляху України. Саме тому рівень інтеграції громадських організації та політичних партій повинен бути поглибленим.

Україна здивувала весь світ своїм героїзмом, єдністю та готовністю до боротьби. Безумовно, нашим головним завданням є перемога над агресором, звільнення тимчасово окупованих територій. Водночас над змінами в політичній системі країни потрібно працювати вже сьогодні. Наше світле і процвітаюче майбутнє неможливо буде гарантувати без реформування системи врядування та моделі ухвалення рішень.

Українське козацтво на варті світового порядку?

Автор: Пархомчук Анатолій

У контексті відбудови країни робота над реформуванням Збройних Сил України постає чи не головним завданням держави на сучасному етапі. Як показала практика, жодні високотехнологічні та дорогі проекти інфраструктури не можуть повноцінно виконувати свою функцію, якщо їх безпека не є забезпеченою з боку силових структур держави, у тому числі і Збройних Сил. 

Під час війни такі об’єкти є чи не найбільш пріоритетною ціллю для ворожих засобів ураження, як от далекобійної артилерії, ракетних систем та авіації. Ураження таких об’єктів має широкий перелік наслідків: від створення численних логістичних та гуманітарних проблем до вчинення негативного морально-психологічного ефекту як на цивільне населення, так і на військовослужбовців, не говорячи уже про численні людські жертви.

Цього разу у нашому аналізі ми торкнемось питання реформування Сухопутних військ Збройних Сил України, адже вони зараз виступають тією частиною війська, яка приймає на себе основний удар противника у ролі ЗС РФ та наносить найбільше вогневого ураження ворогу. До Сухопутних військ Збройних Сил України ми відносимо механізовані і танкові війська, ракетні війська і артилерію, армійську авіацію, частини і підрозділи протиповітряної оборони, спеціальні війська, частини логістичного забезпечення, а також бригади територіальної оборони.

Насамперед реформування Збройних Сил України, зокрема Сухопутних військ, має відбуватись згідно зі стандартами Північноатлантичного альянсу, з огляду на прагнення України інтегруватись із цим військовим блоком. Ці стандарти застосовують у різних галузях. Зокрема вони стосуються воєнної політики, безпеки та стратегічного планування, операцій та бойових дій, підготовки території держави до оборони, розвідки; інформаційних та психологічних операцій, військового зв’язку, розроблення, випробування озброєння та військової техніки; стратегічних комунікацій; гендерних питань тощо.

Загалом вимоги НАТО до українського війська можна розділити на вимоги у середньостроковій та довгостроковій перспективі. Деякі з цих вимог викликають дискусії та жваві обговорення, тому ми спробуємо висвітлити погляди нашої команди на основні пункти.

Найперше,  хотілось би розглянути таке питання, як  демократичний цивільний контроль над силами оборони. Насамперед ця вимога стосується призначень на пост Міністра оборони. Слід зазначити, що в країнах-учасницях Альянсу, ця посада полягає у зв’язку між цивільною громадськістю і армією, звідки слідує, що на цю посаду потрібна цивільна особа.

На думку нашої команди, подібна зміна в командній структурі Збройних Сил є несвоєчасною, адже в умовах війни, фаховість персони на керівній посаді Міністра оборони а також військовий фах посадовця грають одну з визначальних ролей в успішності ведення бойових дій, як на тактичному і оперативному, так і стратегічному рівнях. 

У свою чергу цивільна особа на подібній посаді, у теорії, може більш якісно виконувати адміністративну роботу та балансувати бюджетні витрати, асигновані для Збройних Сил. Варто відзначити, що саме військовий фах та бойовий досвід Головнокомандувача Збройних сил України, Валерія Залужного, який пройшов усі щаблі військової служби, починаючи від командира взводу, був однією із причин вдалого маневрування підрозділів та нанесення максимального ураження противнику.

Про доцільність впровадження певних стандартів, кореспонденту АрміяInform свого часу розповів начальник Управління стандартизації, кодифікації та каталогізації Міністерства оборони України полковник Олександр Кумеда . Він зазначив, що досвід опрацювання стандартів НАТО показує, що в окремих випадках відповідні чинні національні стандарти висувають більш жорсткі та якісні вимоги до продукції оборонного призначення, а в окремих випадках у НАТО навіть відсутні аналоги таких стандартів. 

Зокрема, він зазначив, що подекуди українські стандарти є вищими, ніж їх аналоги в Альянсі. Крім цього, є випадки, коли запровадження стандартів НАТО є недоцільним. Слід зауважити, що такий підхід існує і в провідних державах-членах НАТО, які запроваджують стандарти із застереженнями або не запроваджують взагалі, якщо це не відповідає національним інтересам. 

Таким чином, питання про впровадження тих чи інших норм залишається на розсуд національних держав, що ми розцінюємо як беззаперечний плюс в процесі інтеграції. Від цього можна відштовхуватись у процесі аналізу та порівняння відповідних вимог.

У процесі продовження переходу на стандарти НАТО в усіх аспектах, що включає в себе повну перекваліфікацію і поступовий перехід на західну техніку, ми можемо опиратись на досвід країни-сусідки, нашого стратегічного партнера і союзника – Польщі. Саме ця держава, свого часу, як і Україна, отримала в спадок радянський уклад ведення справ у збройних силах та ту ж саму радянську систему адміністрування. Вивчення їх досвіду є необхідною умовою для продовження осучаснення нашого власного війська.

Після свого призначення Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний визначив пріоритети розвитку Збройних Сил та сформулював ряд завдань, які він ставить перед собою та підлеглими. Із пріоритетних завдань головнокомандувач зазначив: реформування Збройних Сил України відповідно до принципів і стандартів НАТО, забезпечення всеохопної оборони та розвинення системи територіальної оборони та рух опору. Також він підкреслив пріоритетність соціального захисту військовослужбовців і членів їхніх сімей, важливість продовження реформи грошового і кадрового забезпечення .

Надзвичайно показовими та важливими були реформи системи харчування Збройних сил та управління, що передбачало створення нових командувань та перебудови структури війська. «Харчова» реформа показала, що урегулювання спільної роботи Збройних Сил та приватних компаній з постачання продукції створює необхідну конкуренцію для забезпечення військових більш якісною продукцією та спонукає шукати якнайбільш відповідального та конкурентоспроможного постачальника, що критично важливо зараз, під час можливих перебоїв з постачанням в умовах воєнних дій. Реформування системи командування значно збільшило ефективність управління підрозділами та бригадами, що позначилось на успішності ведення бойових дій. Саме ця система була першим етапом переходу до стандартів Північноатлантичного Альянсу.

Проте наша команда хотіла б окремо зачепити питання системи державних оборонних замовлень та її взаємодії з підприємствами оборонно-промислового комплексу. Однією з головних проблем було щорічне невикористання мільярдів гривень державних коштів щороку, попри те, що оборонні підприємства були готові працювати та забезпечувати Збройні сили надійним та безперебійним постачанням. Такі ситуації виникали внаслідок відсутності в державі дієвої системи формування та прийняття рішень у сфері оборонно-промислового комплексу та реалізації державного оборонного замовлення. Однією з ключових причин є те, що оборонне відомство у своїй діяльності керується нормативно-правовими актами, які за своєю суттю є застарілими і не відповідають вимогам сучасності.

В умовах повномасштабної російсько-української війни така проблема набуває дещо іншого характеру. Попри наявність коштів та величезні замовлення, що пояснюється активними бойовими діями та нарощенням чисельності українських збройних сил, оборонні підприємства не встигають повноцінно виконувати отримані замовлення. Це можна було б виправити спрощенням умов для підприємств, які мають бажання працювати із державними оборонними замовленнями. Як наслідок, це дозволило б масштабувати виробництво і хоча б частково, у короткостроковій перспективі, погасити наявні дефіцити. 

У довгостроковій перспективі, коли чисельність збройних сил продовжує зростати, такі рішення мали б мати системний характер. Певна річ, свою роль відіграє і фактор безпеки підприємств та їх працівників, які стають першочерговою ціллю для ворожої авіації та ракетної артилерії. Відповідно, такі підприємства повинні мати достатній рівень секретності та захищеності. Ще одним можливим рішенням може бути ліцензування підприємств за межами України на виробництво необхідних елементів постачання, як-от елементів уніформи, боєприпасів, озброєння і т.д. Зокрема тут показовим є приклад та досвід компанії UkrSpecSystems, яка виготовляє безпілотники PD-2, що нещодавно ухвалила рішення про відкриття офісу та перевезення виробництва в Польщу. 

Необхідно відзначити і важливість власного виготовлення боєприпасів для техніки, що надходить з-за кордону і його стандартизації. Оскільки Україна зараз отримує чимало іноземної техніки та навчає велику кількість особового складу правилам її експлуатації, починаючи від курсантів і закінчуючи високопоставленими офіцерами, нам слід очікувати поступового заміщення зразків радянського озброєння на їх більш сучасні західні аналоги. Це спричиняє низку проблем, серед яких виробництво відповідних запчастин та комплектуючих до цієї техніки, що ставить перед державою завдання розширення наявного виробництва та його часткове перенесення у зони, недосяжні для вогневого ураження противника. 

Одним із варіантів такого перенесення є можливість перенесення таких виробничих потужностей під землю, у випадку, якщо немає можливості забезпечити повний і надійний захист ліній від ворожих засобів ураження. Слід розуміти, що це, зазвичай, величезні конвеєрні лінії та цехи зі своєю інфраструктурою, проте, в перспективі, таке рішення може зберегти значну частину устаткування та людських життів.

Окремо хотілось би торкнутись переведення Збройних Сил України на контрактну форму несення служби. Насамперед це стосується недоліків призовної служби, серед яких низька вмотивованість призовників, низький бойовий дух та незадовільна робота щодо морально-психологічного забезпечення. Підрозділи, сформовані з примусово призваного особового складу часто вирізняються низькою ефективністю ураження, важкою реакцією на людські втрати та довготривалими негативними наслідками контактних боїв з особовим складом противника. Приклад західних армій показує, що високопрофесійна, вмотивована контрактна армія дає можливість протиставити військам противника, в нашому випадку РФ, складеними переважно з призваних та мобілізованих військовослужбовців значно краще оснащених та підготованих бійців, коефіцієнт корисної дії яких буде значно вищим, ніж мобілізованих, або призваних військовослужбовців при приблизно рівних фінансових витратах. 

Перехід на контрактну форму військової служби дозволяє застосовувати війська не лише для ведення ешелонованої оборони на власній території, але і за кордоном, як от в миротворчих, гуманітарних чи охоронних місіях в Африці, Океанії, або інших континентах, якщо виникне така потреба. А високий рівень підготовки та бойового досвіду Збройних Сил України робить їх найбільш затребуваними учасниками міжнародних військових місій у довгостроковій перспективі.

Пріоритетним та екзистенційним завданням для України є перетворення солдата на високоефективну та соціально захищену бойову одиницю. У нашої держави ще багато роботи над тим, щоб підвищувати почесність професії воїна, стандарти забезпечення, оборонну здатність та соціальні гарантії військових. Слід пам’ятати, що Збройні Сили – це та, і тільки та сила, із якою будуть рахуватись як противники держави Україна, так і її партнери і союзники. Саме міць армії часом визначає позицію держави на міжнародній арені, особливо в період сучасної трансформації міжнародних відносин, які поступово, але впевнено переходять від доктрин лібералізму до реалізму. Українські збройні сили – та структура, що повністю змінила уявлення держав світу про ведення «modern warfare» та на практиці показала що таке ефективне знищення ворога.

Роль України в найближчому майбутньому – це роль вартового Східної Європи, а в перспективі і всього світу.  Усі без виключення держави земної кулі активно працюють над зміцненням та нарощенням своєї військової могутності, і в цій сфері Україна як ніде повинна демонструвати свою першість та має для цього необхідний досвід, сили та засоби.

Контакти студії ARIA

Електронна пошта: regionalstudiescenter.aria@gmail.com
Телефон: +380500829636 /
Телеграм
Інстаграм