У кожної нації є власна ідея. У дикунів – то захоплення сусідніх країв, насадження власної ідеї великодержавності, експлуатація чужої культури та видавання їх за свою власну. Після цього – ідея богообранності та накладання на себе спеціальної місії по об’єднанню усіх представників певного етносу, раси тощо. Короче кажучи, антагонізм з усіма іншими світами та цивілізаціями. Україна до таких націй не має жодного відношення. Загарбницького менталітету у нас ніколи не було та й не може бути, бо українці більше приділяли увагу на збереження власної ідентичності у світі, який не дуже-то і хотів нас визнавати. У чому ж полягає наша національна ідея? Я чув думку від одного з істориків, що то є поняття свободи в абсолюті. З цим важко не погодитись. Українська культура та історія вся пронизана ідеями емансипації народу, створення власного суспільства, що зможе бути вільним від гноблення імперіями. На сьогоднішній день ми бачимо катарсис цієї думки. Рішення вийти з сферу впливу Росії та її неоімперії було безумовно революційним та прогресивним. Жертва, що ми її приносимо з 2014-ого і до сьогодні, ніколи не буде забута, ми не зможемо стати колонією великоросів у найближче століття так точно. Усі вісім років війни Україна та українці вбивали в собі постколоніальну Малоросію. Гадаю, що з капітуляцією ерефії ми накінець зможемо позбутися цієї ідеї. Проте саме наше покоління буде в основному вирішувати вектор розвитку українського суспільства.
ІДЕОЛОГІЧНА СИТУАЦІЯ
Ми побачили основну проблему авторитаризму та політичного централізму на прикладі нашого північного сусіда, це пряма дорога до тоталітарної та мілітарістичної держави, що не зможе жити без зовнішніх ворогів, не зможе жити у мирі та гармонії. Такі ідеї неприйнятні також і для європейських країн. Що тоді робити? По-перше, це обмеження ролі держави та діячів влади у житті суспільства та повна децентралізація. Ми можемо прийняти ліберальні реформи щодо переходу до парламентської республіки, легалізувати зброю, медичний канабіс тощо. Але чи це ідеальне рішення? З точки зору права – так, можливо. Проте ми зіткнемося з економічними проблемами або як кажуть у народі “невидимою рукою ринку”, яка щось якось там все вирішить. Постійні економічні кризи, безробіття, незадовільний рівень зарплат на великий підприємствах – основні проблеми ліберального капіталізму, які все більше обговорюють в західних країнах. У своїй суті, ліберали не вирішують проблем, вони лише боряться з наслідками цих проблем. Вони не бачать нічого поганого в експлуатації робітників на підприємствах, бо у олігархів є таке право, право власності. Ліберали замінюють панування держави пануванням багатіїв, які змогли собі привласнити народні багатства та народну працю. Олігархи ніколи не переймаються своїми підлеглими, якщо вони приносять йому певний дохід. Але їхня проблема не лише в експлуатації. Такі необуржуа з легкістю можуть обійти закон за допомогою грошей, з легкістю забезпечити себе кращими умовами життя, кращими лікарями, кращою освітою для власних дітей. Чому вони мають таке право, коли їхнім підлеглим приходиться продавати власну працю за копійки та зводити кінці з кінцями? Як казав відомий французький філософ П’єр-Жозеф Прудон: “Власність – є крадіжкою”. У своїй книзі “Що таке власність?” він проводить цікаву паралель між державою та підприємством. Якщо ми звикли критикувати монархізм за те, що це диктатура однієї людини над усім народом, пояснюючи тим, що то є воля божа і монарх є його посланником. На підприємствах схожа ситуація: один господар або обмежена кількість осіб володіють усім колективом, пояснюючи це тим, що це їхня власність. За своєю суттю, це також є диктатурою меншості над більшістю. Нам скажуть, що експлуатація потрібна для більш ефективного виробництва. У свою чергу я скажу, що капіталізм досить ефективно вбиває людей мільйонами навіть сьогодні. У 2021 році до 828 мільйонів людей у всьому світі страждали від голоду. Це приблизно на 46 млн більше, ніж у 2020 році, і на 150 млн більше, ніж до початку пандемії коронавірусу. Про це йдеться у доповіді ООН «Стан справ у галузі продовольчої безпеки та харчування у світі». Досить ліцемірна економічна політика як для тих, хто вважає свободу особистості найголовнішою цінністю.
Але які у нас є альтернативи? Хтось скаже, що автор цього тексту – тупий “совок”, який хоче запропонувати соціалістичну модель економіки та суспільства. Я можу відповісти на це критикою “совкової” економіки та політики. На противагу лібералізму, СРСР запропонував утопічний план звільнення народу через диктатуру пролетаріату, тобто замінивши владу одних чиновників на владу інших. Замість буржуа, що володів підприємством, тепер будуть держава та їхні бюрократи. Про неефективність централізованої економіки годі й казати. Добила таку державу ще й корупція та кумівство, з яким приходиться розбиратися й до сьогодні. Про Голодомори я не хочу згадувати, адже цей текст стане надто депресивним. Про свободу слова, думки, навіть переміщення також нічого сказати. Тобі пощастить, якщо народишся у сім’ї партійного чиновника, щоб продовжити справу номенклатури.
Ні ліберальний капіталізм, ні централізований соціалізм не дає свободу особистості. Але буде дуже не професійно сказати, що у людства є лише дві основні ідеї, і ми приречені на рабство. Є третій шлях і це точно не фашизм.
ДЕРЖАВА ТА СУСПІЛЬСТВО МАЙБУТНЬОГО
В першу чергу ми повинні подумати про економіку, бо вона є основою всіх суспільно-політичних зрушень. З того, що я описав вище, можна зрозуміти, що реформа буде стосуватися саме олігархів та підприємств, які експлуатують найманих працівників. Що з ними робити? Пропоную альтернативу, яку описав все той же Прудон у “Що таке власність?”: уся власність, що є інструментом експлуатації людини людиною має бути замінена власністю усіх її робітників. Це не стосується квартир, машин, інструментів тощо. Логічно, що заводом, на якому працюють тисячі працівників, повинні володіти усі ці люди, адже саме вони є володарями продукції, що там виробляється. Робітники самі будуть вирішувати за скільки їм потрібно продавати вироблений товар, що збільшить ціну труда працівників.
По-друге, реформація самого принципу життя суспільства. Після війни, після вбивства власної “малоросійщини”, ми маємо реалізувати нашу національну ідею – свободу для всіх. Наші критики скажуть, що абсолютної свободи не існує, адже тоді настане хаос, бо кожен буде діяти так, як йому заманеться. На це можна відповісти словами російського філософа Михайла Бакуніна: “Свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої”. Історія показує безліч прикладів, де вільні від пригноблення люди, яких не залякували закони, проявляли взаємодопомогу та милосердя один до одного. На думку Петра Кропоткіна, взаємодопомога взагалі стала головним чинником еволюції живих істот. В своїй роботі “Взаємодопомога як чинник еволюції” він висуває таку теорію, приводячи приклади доісторичних людей, у яких була своя мораль, не зважаючи на те, що вони не вміли навіть говорити. Також приклади допомоги між видами існують і в дикій природі, де представники одного виду рятують один одного. Про щось подібне писав і Чарльз Дарвін у своєму легендарному “Походженні видів”. Як ми зможемо зробити це? В політичному житті це досить просто – використати практику делегатів. Замість уповноважених чиновників та депутатів, народ повинен обирати власних представників демократії, які не мають жодних привілеїв. Вони мають стати тими самими делегатами, які лише транслюють думки народа. У випадку, якщо таких депутат буде діяти проти інтересів суспільства, його мають негайно звільнити з посади. Таких делегатів мають мати на кожному з соціальних рівнів: починаючи з представника будинку, вулиці, району, міста, області, країни. Це буде ідеальним варіантом для втілення представницької демократії наочно.
Але у цього плану є і недоліки. Найголовніший з них є неможливість нав’язати цю ідею. Бо волю неможливо нав’язати, потрібно щоб народ сам її обрав. Я вірю, що таке можливо, свобода особистості не може бути утопією.
Посилання на дані зазначені в тексті:
