24 лютого, із початком повномасштабного вторгнення росії в Україну, життя кожної людини зробило кульбіт і вже ніколи не стане колишнім. Московити намагаються стерти нас з лиця землі як націю; зрозуміло, що в них нічого не вийде, але після Перемоги нам доведеться докласти багато зусиль на відбудову.
Як на мене, найважливішою сферою, у якій нам доведеться не покладати рук, є соціяльно-психологічна й освітня. Адже держава – це в першу чергу люди. Якщо комусь здається, що московська пропаганда діє лише на теренах росії, то мені доведеться розбити цю ілюзію. П’ята колона працювала в нас завжди, українцям і українкам постійно промивали мозок. Звідси, наприклад, і пішли ідеї про “хароших русскіх”. Навіть твердо переконаний патріот після довгого прослуховування скабєєвських побрехеньок може почати сумніватися. “А раптом нам дійсно брешуть?”, “А що, як усе не так однозначно?”, “Може з них дійсно треба зняти санкції, люди ж не винні” і тому подібна маячня може пробитися в голову навіть постійній авдиторії Стерненка.
Як варіант вирішення цієї проблеми можу запропонувати обов’язкове звільнення з посад і ЗМІ усі “русскомірні” обличчя, це перший крок.
Наступним кроком є цікаве викладання історії в школі й обов’язкове її складання на ЗНО. Під “цікавим викладанням” я маю на увазі подавати матеріял не як перелік сухих фактів, а вказувати, як події резонують із сучасними, наскільки історія циклічна (напр., Українська революція 1917-1921 рр.: наш народ бореться за свої національні інтереси, приходять московити, вбивають, поневолюють, утворюють УСРР; Революція гідности 2014 р.: наш народ бореться за свої національні інтереси, приходять московити, вбивають, анексують Крим, окуповують частини Донеччини й Луганщини, утворюють квазіреспубліки ДНР і ЛНР), вчити будувати причинно-наслідкові зв’язки (напр., питання: чому польський та український народи, попри подібність ситуацій після Першої світової війни, пішли різними сценаріями: чому їм удалося вибороти незалежність, а нам – ні?) Це важливо для того, аби молодь розуміла, що ми ніколи не зможемо досягти миру з московитами й у майбутньому розірвали це коло нашої надмірної довірливости до них.
Можна навіть застосовувати м’яку й грамотну пропаганду. Наприклад, на тих самих уроках історії більшість тем подавати досить нейтрально, а от матеріялам про недонацію, яка намагається нас знищити, надавати певного емоційного забарвлення. Щоб дітям, які це слухають, у несвідомому відкладалося те, що московити століттями є катами нашого народу.
Далі я пропоную Мінкульту фінансово підтримувати освітні, суспільно корисні інтернет-ресурси задля подальшої їх популяризації, особливо серед молоді. За моїми спостереженнями авдиторії таких ютуб-каналів, як, наприклад, “імені Т. Г. Шевченка” чи “Історія без міфів”, що розповідають про історичні події та явища України та світу, зросли після початку повномасштабного вторгнення. Це означає, що суспільство активно цікавиться нашою культурою й коренями. На мою думку, це шанс, який не можна втрачати. Держава могла би використати його на благо й виховати нове покоління свідомих громадян та громадянок.
Якщо продовжувати тему шкільних предметів, також варто згадати уроки літератури. По-перше, маю особисте прохання, аби Пантелеймона Куліша забрали з програми (“Від українців по ідеї не знайдемо нічого кращого, але в дійснім житті я не почуваю до представників українізму спеціяльної пошани”, лист П. Куліша 01.01.1862). Я пропоную забрати з програми “Чорну раду”, де козаків змальовано тупими пиятиками, й повернути “Гайдамаків” Шевченка.
По-друге, я пропоную заохочувати дітей вивчати літературу в контексті часу, у якому твір написаний. Коли я в школі вивчала Стуса, вчителька запропонувала нам відіграти судовий процес. Нас поділили на три групи: Стуса, адвоката (тільки нормального, не Медведчука) і радянську владу. Це був найцікавіший урок літератури в моєму житті.
Також пропоную звернути увагу на досвід розвинутих країн, де в школах є обов’язковою участь дітей у секціях. Пропоную запровадити зокрема театральні гуртки. Саме в них діти зможуть глибинно вивчати шедеври української драматургії, поезії; традиції та звичаї, народний костюм, дискутувати з приводу історичних подій та вчинків героїв та героїнь.
Тепер з літератури й історії перейдемо на географію. Я пригадую, коли ми збиралися в шкільну поїздку, у нас завжди було два варіанти вибору – Кам’янець-Подільський і Карпати. Вибір широченний, еге ж? Як багато людей знає, що на Херсонщині є єдина в Європі пустеля? Що в нас є каньйон, що займає територію аж чотирьох областей? Що на моїй рідній Тернопільщині є найдовша гіпсова печера у світі? Чому я ніколи не чула, щоб влада активно заохочував подорожувати Україною? Ми ж навіть не усвідомлюємо всієї краси й унікальности нашої неньки.
У цьому контексті пропоную звернути увагу топоніми. Завдяки нашій багатій історії географічні назви зазнавали змін. Часто втрата первісних назв означає знецінення історичної правди. Наприклад, Одеса, походження назви якої невідоме, до XVII ст. – Коцюбіїв (у VI—III століттях до н. е. — Істріан). Вважаю доцільним максимально наочно повідомляти туристів_ток і населення зокрема про такі історичні перипетії.
Цікавитися своїми культурою й історією, плекати їх – не соромно. Нас століттями намагалися змусити вірити, що наш народ другосортний, що він нічого не вартий без “вєлікого і магучого старшого брата”. Якщо це правда, тоді чому нашу мову стільки разів намагалися заборонити, а визначних постатей постійно викрадали? “Російські” інженери Сікорський та Корольов та художники Айвазовський та Малевич, “французький” хореограф Серж Лифар (Сергій Лифар). Спершу нам потрібно позбутися комплексу меншовартости, вивчити власну історію, усвідомити місце України у світі, тоді ми зможемо навік вийти з-під впливу східного сусіда й розвинути найпрекраснішу націю у світі.
